— Я не думаю, що вони затримають Джонні...
— Ви певні, тітонько?
— Звичайно, люба.
— Тоді я почекаю з вами.
— Це вже мій клопіт. Матері завжди чекають дітей.
— Добраніч, тітонько.
— Добраніч, люба.
Вона стежила, як Рева підвелася й вийшла з кухні; зарипіли пружини матраца, й мати переконалась, що Рева лягла. Тепер вона була сама. Крізь ґратки плити бачила, як згасають жарини;
в кімнаті знову стало холодно. Жовтава смуга миготіла за вікном, а дощ не вщухав. Вона зробила ту прикру помилку сама й сама мусить її виправити. Ніби торкнувшись зашерхлої рани, прига— дала хвилину, коли вигукувала шерифові погрози, щоб не підда— тись і набратися сили. Вона втратила Сага, щоб урятувати інших, а тепер послала Джонні, щоб він попередив товаришів. Після великого нервового напруження вона вибилася з сил. Якби не вилила весь свій гнів на шерифа, то мала б волю опиратися Букерові й змогла б попередити товаришів сама. Щось стислося в ній, як усе пригадала і зрозуміла причину страху, що охопив її, коли опритомніла в темних сінях. Забуте минуле знов постало перед її очима, й вона заспівала:
Лілея сонячного краю — яскрава вранішня зоря...
Дні, коли вона співала цю пісню, були днями безнадії, пану— вання холодної білої "гори, що кинула її в лоно Христа. Потім здавалося, що Саг і Джонні відвернули її від бога, спрямували надію на боротьбу за свої права. Багато років вона вірила в їхню справу і йшла пліч-о-пліч з ними, набираючись сили й могутніх ідей. Ця віра була а нею, коли шериф збив її з ніг, коли вона підводилась і знов падала, з ненавистю дивлячись йому в облич— чя. Але її мучив і власний голод; щоб угамувати спрагу колиш— ньої віри, вона не витримала до кінця. Ота зрада всіх товаришів Джонні була виявом ще більшого страху. То було блукання між двома світами й вірами, що вмирали й народжувалися в ній. І чим більше вона це усвідомлювала, тим дужче бурхало й нуртувало у неї в грудях; чим яскравіше спалахувала в її чорній шкірі інша зоря й інша надія, тим дужче волав у ній заклик до рішу— чої дії. Довго ходила вона з кутка в куток, почуваючії себе без— силою перед грізною ніччю, лютим дощем, ворожим світом. Соро— милася за те, що подумала було про любов Реви до Джонні. Під— няла руку й задивилася на свої скарлючені пальці. "Господи, що мені робити?" Можна перейти струмок і добігти до лісу Фоллі раніше за Букера. А потім? Як побачитися з Джонні чи з Буке— ром? І знову пролунав шерифів голос: "Готуй простирало, бо він буде мертвий!" Простирало! Так, простирало! Все її єство напру— жилося, довгі роки мук і поневірянь відбилися н цьому слові.
"Я піду туди з простиралом! Зроблю те, що він казав! Господи, святий і безсмертний! Я піду — чорна негритянка з білим прости— ралом, щоб загорнути мертвого сина!" А що потім? Вона випро— сталась і грізно засміялася. Тепер вона збагнула весь сенс свого життя і вже готова була до найрішучіших дій. "Я знаю, що робити! Знаю!" Згадала про рушницю Джонні, яка висіла в шафі.
"Загорну її в простирало — ніби йтиму за тілом Джонні..." Навшпиньки зайшла в кімнату, відчинила комод і взяла прости— рало. Рева спала, в темряві чулося її рівне дихання. Жінка діста— ла рушницю. Загорнула її в простирало й прикрила фартухом.
Потім тихенько підійшла до ліжка й глянула на Реву. "Господи, захисти її! Хоч, може, вона сама краще зробить це. Треба ж колись починати. Вони з Джонні мали б бути разом саме тепер...
Ні, не скажу їй про Букера. Все буде гаразд, вона нічого й не знатиме. Ревина віра не буде розтоптана". Жінка затримала подих, коли рипнули іржаві пружини; потім усе стихло, й вона полегшено зітхнула. Навшпиньки пішла до дверей і спинилася на ґанку. Вгорі, за суцільною запоною дощу, мерехтіла жовтава смуга. Перейшла подвір'я, видерлася на круту стежку, послизну— лася і оглянулася на дім. Лампа світилася у вікні, й відблиск прожектора наче наснажував її новою силою. Жінка обернулася й рушила полем, тримаючи рушницю під простиралом і думаючи:
"Бідна Рева... Люба моя дитина... Вона так солодко спить..." 6 Майже всю дорогу вона йшла, напівзаплющивши очі й стис— нувши губи, наперекір вітру й дощу, відчуваючи тільки вагу рушниці. Геть змокла, і здавалося, що ноги зумисне потрапляють у кожну яминку поміж рядками жита.
Дісталася до струмка й зупинилася, шукаючи броду. Витягла з-під фартуха простирало і загорнула рушницю так, щоб палець лежав на спусковому гачку. "Перейду тут",— вирішила. Спершу води не відчувала, бо ноги були вже й так мокрі. Та, коли вода досягла колін, їй перехопило дух. "Господи, який же цей струмок глибокий". Минувши середину, знала, що небезпека позаду. Вийшла з води, вибралась на порослий травою горб, роздивилася навкруги і побачила вогні машин на дорозі. "Так, вони й досі там!" І побіг— ла, нахиливши голову. "Вбити його тут? Боже, дай мені сили!" Біле Букерове обличчя постало перед її очима, й жадання помсти було таке велике, що вона вже не могла стриматись. Коли опини— лася біля машин, десь поруч пролунав голос:
— Гей, ти!
Вона стала, нервово мнучи в руках простирало. Підійшли двоє білих з рушницями.
— Що ти в біса тут робиш?
Жінка мовчала.
— Ти не чуєш, що до тебе звертаються?
— Я йду по сина,— відказала пригнічено.
— По сина?
— Так.
— А він що тут робить?
— Шериф його схопив.
— Святий боже! Джіме, та це ж мати отого негра!
— А то що у вас? — спитав другий.
— Простирало.
— Простирало?
— Т-так.
— Навіщо?
— Шериф сказав, щоб я загорнула його тіло.
— Гаразд, гаразд.
— А хіба не треба?..
Білі перезирнулись.
— Ці негри так люблять одне одного,— сказав один.
— І вони не придурюються,— зауважив другий.
— Відведіть мене до шерифа,— попрохала жінка.
— Це, певна річ, не наказ?
— Звичайно, ні.
— Ми відведемо вас, коли захочемо.
— Ат-тож.
— Хочете взяти його тіло?
— Т-так.
— Але ж він ще живий.
— Вони його не вб'ють?
— Якщо він скаже правду.
— Він не скаже!
— Звідки ви знаєте?
— Знаю!
— Ми вміємо примусити негрів говорити.
— Тільки не його!
— Ви, мабуть, переоцінюєте червоних.
— Він мій син.
— Чому ж ви не навчили його розуму?
— Він мій син!
— Чуєш ти, стара негритянко! Тобі пора вже знати, що негри