— Шерифе, тут хтось хоче бачити вас!
— Хто?
— Не знаю.
— Веди його сюди!
Вона завмерла й божевільне повела очима довкола, тримаючи рушницю напоготові. "Чи не Букер?" Взяла себе в руки, щоб хвилювання не зрадило її. "Може, пощастить застрелити обох?
Якщо зроблю два постріли..." Шериф стояв попереду, очікуючи.
Натовп розступився, й вона побачила Букера.
— Я знаю їх... усіх... шерифе!
Він вийшов на галявину, де лежав Джонні.
— Узнав прізвища?
— Так! Стара...
Щелепа в нього відвисла, коли він побачив її. Жінка ступила до нього і звела рушницю.
— Що...
Вона вистрелила, потім відразу обернулась і почула їхні крики.
Цілила в Джонні, але вони скрутили їй руки, кинули на землю й вирвали з рук простирало. Мати глянула на Букера, що витяг— ся у грязюці, на його обличчя, на руки, простягнені вперед; потім його оточив галасливий натовп. Вона покірно лежала на землі, дивлячись крізь дощ на білі обличчя. І була спокійна: вони вже не здавалися їй холодною білою горою й не тягли її в прірву.
Тепер усе гаразд...
— Вона застрелила Букера!
— У неї в простиралі була рушниця!
— Поцілила просто в голову!
— За віщо?
— Убити відьму!
— Щось тут не те...
— Я перший привів її сюди!
— Отож мав би й пильнувати!
— А Букер таки мертвий?
Мати відвела очі й перестала слухати. Вона спокійно ждала, віддаючи богові життя, перш ніж вони віднімуть його в неї; вона зробила те, що хотіла. От тільки б Джонні... Вона глянула на нього. Він дивився на неї стомленими очима. Якби вона могла йому сказати!..
— За віщо ти вбила його?
То був шерифів голос. Жінка мовчала.
— Може, вона цілила у вас, шерифе?
— За віщо ти вбила його?
Він копнув її ногою, й вона заплющила очі.
— Ти, чорна відьмо!
— Хай і вона дістане своє!
— Ви певні, що вона здогадалася, хто такий Букер?
— Цілком можливо...
— Господи, чого ж ви ждете?
— Так, убийте її!
— Обох убийте!
— Хай вона спершу побачить смерть свого сина!
Мати. повернула голову до Джонні. Він лежав здивований серед галасливого натовпу. "Добре, що хоч не чує", — подумала.
— Починайте!
Жінка почула два постріли: вони пролунали один за одним, майже одночасно. Більше вона не дивилася на сина, вона сте— жила за білими, мокрими й кам'яними обличчями.
— Чуєш, чорна відьмо?
— Чи йому не однаково? Тепер він у пеклі — дивується, що його вцілило!
— А тепер її, шерифе!
— Дайте я! Вона застрелила мого друга!
— Гаразд, Піте!
Вона віддала вже більшу частину свого життя, перше ніж вони його відняли. Проте звук пострілу й пекучий вогонь, що обпалив їй груди, змусив її боротися за життя. Вона не скор— чилась, не підвелася, коли гаряча кров залила мокру холодну спину. Але раптом захотіла говорити. "Ви не дізналися, чого хотіли! Й ніколи не дізнаєтесь! Ви навіть не змогли мене вбити, я сама Прийшла сюди по смерть..." Вона відчула холодний дощ на очах, що вже тьмяніли, почула голоси. Губи безмовно вору— шилися: "Ви не дізналися, не дізнались..." Вона була така велична й зосереджена у світлі своєї зорі, у мирному спокої й незгасній силі, що навіть не відчула, як її тіло стає холодним, мов вітер і дощ із невидимого неба, вічного й незборимого, вільного і прекрасного.