Та це я, твоя сестра, Джозефе,— засміялась Емілія і потиснула простягнені їй два пальці.— Бачиш, я вже назавжди вернулася додому. А це моя приятелька міс Шарп, про яку я тобі вже згадувала.
Ні, не згадувала, слово честі,— мовила голова з-за хустки.— Тобто... так... Ну й холоднеча, міс,— з цими словами він заходився старанно розгортати жар у каміні, хоч була середина червня.
Який він вродливий,— досить голосно прошепотіла Ребека Емілії.
Ти так вважаєш?— спитала Емілія:— Я йому скажу.
Нізащо в світі, любонько!— вжахнулася Ребека і відсахнулася, мов полохлива серна. Перед тим вона шанобливо, як дівчинка, присіла перед Джозефом, і її скромно опущені очі так пильно вивчали килим, що аж дивно було, як вона встигла роздивитися на Джозефа.
Дякую тобі за чудові шалі, братику,— мовила Емілія джентльменові з кочергою.— Правда, Ребеко, вони гарні?-О, божественні!— вигукнула міс Шарп, і її очі помандрували з килима просто на свічник.
Джозеф торохтів кочергою і щипцями, сопів, кректав і червонів, наскільки здатне було почервоніти його жовте обличчя.
Я не можу робити тобі такі щедрі подарунки,— вела далі Емілія,— але в школі я вишила для тебе гарні шлейки.
Бійся бога, Еміліє, що ти кажеш!— не на жарт злякався брат і так завзято смикнув за шнурок дзвоника, що він лишився в нього в руці, тому Джозеф ще дужче зніяковів.— Прошу тебе, глянь, чи моє баггі стоїть перед домом. Я не можу чекати. Мушу їхати. Де той грум, хай йому ч... Я мушу їхати.
Тієї хвилини до вітальні зайшов сам господар, побризкуючи брелоками, як і годиться справжньому британському купцеві.
Куди ти мчиш, Еммі?— запитав він.
Джозеф звелів мені поглянути, чи стоїть перед домом його баггі. А що таке баггі, тату?-Однокінний паланкін,— відповів старий джентльмен, що любив пожартувати на свій лад.
Джозеф голосно зареготав, але, зустрівшись поглядом з міс Шарп, замовк так раптово, наче в нього влучила блискавка.
Ця дівчина твоя товаришка? Радий вас бачити, міс Шарп. Чого Джозеф тікає? Ви й Еммі вже встигли з ним посваритися?-Я обіцяв Бопемі, своєму товаришеві по службі, що пообідаю з дим,— сказав Джозеф.
Отакої! Ти ж казав матері, що обідатимеш удома!-Хіба ж я можу обідати вдома в такому вбранні!-Гляньте на нього, міс Шарп, хіба такому чепурунові не можна обідати де завгодно?-На ці слова міс Шарп, звичайно, глянула на товаришку, і обидві зайшлися веселим сміхом на радість старому добродієві. Ви коли бачили такі шкіряні штани у вашому пансіоні, міс Шарп? — повів далі він, задоволений своїм успіхом.
Бійтеся бога, тату!— вигукнув Джозеф.
Ну от, тепер він образився. Місіс Седлі, люба моя, я образив вашого сина. А я ж тільки показав дівчатам, які гарні в нього штани. Спитайте міс Шарп, чи я правду кажу. Годі тобі, Джозефе, помирися з міс Шарп, і ходімо до столу.
Буде плов, Джозефе, такий, як ти любиш, а батько привіз з Біллінгсгейтського ринку найкращого палтуса.
Ходімо, ходімо голубе, веди вниз міс Шарп, а я піду за тобою з цими двома вродливими дамами,— сказав батько і, взявши під руку дружину й дочку, весело рушив до їдальні.
Якщо Ребека Шарп у душі й вирішила здобути цього огрядного чепуруна, то я, шановні дами, думаю, що ми всі маємо права судити її за це. Бо хоч загалом тендітна створіння великодушно і з належною скромністю доручають своїм матерям ловити для них нареченого, згадаймо, що міс Шарп не має ніжної матінки, яка влаштувала б для неї цю делікатну справу і коли вона сама не подбає про чоловіка, то в цілому світі не знайдеться нікого, хто б їй допоміг. Що змушує молодих дівчат "виходити на люди", як не шляхетне прагнення одружитися? Що гонить їх натовпом на різні курорти? Чому вони танцюють до п'ятої години ранку протягом довгого сезону? Що силує їх трудитися над фортепіанними сонатами й розучувати кілька пісеньок у модного вчителя по гінеї за лекцію або грати на арфі, якщо вони мають гарні руки й зграбненькі ліктики, чи носити яскраво-зелені капелюшки з перами, наче мисливці-лучники, як не бажання вполювати тими своїми вбивчими луками й стрілами молодика, в якого вони націлились? Що змушує шановних батьків згортати килими, перевертати догори цілий дім і втрачати п'ятипу річного прибутну на прохані вечори й охолоджене шампанське? Може, щира любов до ближнього й природне, щире бажання старих подивитися, як танцює та веселиться молодь? Якби ж то! Вони хочуть видати заміж своїх дочок. І так само як простодушна місіс Седлі в глибині свого ніжного серця вже склала собі з десяток різних планів, щодо влаштування своєї Емілії, так і наша люба, але позбавлена опіки Ребека вирішила зробити все, щоб знайти собі чоловіка, який їй був дужче потрібний, ніж товаришці. Вона мала буйну уяву, а крім того, читала "Казки Тисячі й однієї ночі" та "Географію Гютрі", тому, одягаючись до обіду і знаючи від Емілії, що її брат дуже багатий, вже почала будувати собі розкішний повітряний замок, в якому вона б володарювала, а чоловік десь мрів на задньому плані (Ребека ще не бачила Джозефа, тому не могла чітко собі його уявити) ; вона вбиралася в безліч шалей, капелюшків, прикрашала себе діамантовими намистами і під звуки маршу з "Синьої бороди" сідала на слона, щоб їхати з урочистим візитом до Великого Могола. Солодкі мрії Альпашара! Снувати вас — це щасливий привілей юності, скільки юних істот віддавалися таким чарівним мріям ще де Ребеки!-Джозеф Седлі був на дванадцять років старший за свою сестру Емілію. Він займав цивільну посаду в Ост-Індській компанії, і на той час, про який ми розповідаємо, був записаний у Бенгальському
Розділі Ост-індійського довідника як вбирач податків у Воглі-Уолагу — а всім відомо, що це почесне і прибуткове місце. Якщо читач хоче дізнатися, до яких іще посад дослужився Джозеф у тій компанії, ми відсилаємо його до цього самого довідника.
Воглі-Уолаг розташований у відлюдній, мальовничій, зарослій джунглями болотистій місцевості, куди приїздили полювати на бекасів і де досить часто можна буде сполохати й тигра. До Ремганджа, де містився суд, було звідти тільки сорок миль, а за тридцять миль далі розташувався кавалерійський полк — так писав Джозеф батькам додому з приводу своєї посади. Він прожив у тому чарівному закутку років вісім зовсім самітний, не бачивши жодної християнської душі, зa винятком двох разів на рік, коли туди з'являвся військовий загін, щоб відвезти до Калькутти прибутки, які Джозеф устигав зібрати.