Ярмарок Суєти

Страница 229 из 249

Уильям Теккерей

Сідайте, й мені з вами пощастить,— мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного "дякую", яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.

Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і про­мурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною.— Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.

Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.

Інколи ставлю два чи три наполеондори,— зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.

Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном,— лу­каво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів по­гляд, повела далі з милим французьким акцентом: — Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу.

Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж — викапаний батько, а ви...

ви не змі­нилися... ні, змінились. Усі міняються, всі забувають, ні в кого немає серця!-Господи боже, хто ви? — вжахнувся Джоз.

Не впізнаєте, Джозефе Седлі? — сумним голосом за­питала жінка і, скинувши маску, глянула на нього.— Ви мене забули?-Пожалься боже! Місіс Кроулі! — пробелькотів Джоз.

Ребека,— мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою.— Я зупинилася в готелі "Слон",— повела вона далі.— Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію — яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі ,і, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона "ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.

Знов випало червоне, і вона програла.

Ходімо звідси,— мовила вона.— Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?-І містер Кірш, що на той час програв усі свої гроші, по­дався слідом за Джозефом осяяного місячним світлом ву­лицею, де мерехтіла ілюмінація і ледь виднів транспарант над приміщенням нашого посольства.

Розділ LXIV НЕПРИКАЯНИЙ

РОЗДІЛ

Нам доведеться пропустити частину біографії місіс Кроулі, виявляючи делікатність і такт, яких від нас вимагав світ — високоморальний світ, що, мабуть, не стільки бореться з людськими вадами, скільки не любить називати їх справжніми іменами. На Ярмарку Суєти є речі, які ми чу­дово й самі робимо, хоч ніколи не заводимо про них мови; так як ардавінці поклоняються дияволові, але ніколи не згадують про нього, так і вихована публіка не любить читати правдивого опису тих вад; вона, як усяка справді витончена англійка чи американка, не дозволить, щоб слово "штани" торкнулося її цнотливого слуху. А все ж, добродійко, і те й те існує на світі й щодня постає перед на­шими очами, не дуже бентежачи нас. Якби ви червоніли щоразу, коли бачите їх, то який би ви мали колір обличчя! Тільки як хтось вимовляє їхні бридкі назви, вашій скром­ності належить тривожитись або й ображатися. Тому про­тягом усієї цієї повісті автором керувало бажання суворо дотримуватись моди, яка тепер панує, і тільки натякати на існування пороку, натякати легенько, делікатно, приємно, так, щоб не вразити чиїхось витончених почуттів. І хай хтось зважиться сказати, що наша Бекі, яка, безпе­речно, мала свої вади, не показана публіці в надзвичайно благородному, невинному вигляді. Автор із скромною гордістю питає всіх своїх читачів, чи він коли нехтував зако­ни ввічливості і, змальовуючи цю сирену, її спів, усмішки, лестощі й хитрощі, дозволяв хоч раз показатися над водою її огидному хвостові? Ні! Хто хоче, може зазирнути в гли­бінь, досить прозору, й поглянути, як він, відразний і слизький, вигинається й рухається поміж кісток, обвива­ється навколо трупів. Та я натаю вас: хіба над поверхнею плеса не було все пристойне, приємне й чепурне? Хіба навіть найгидливіший мораліст Ярмарку Суєти, міг би щось закинути мені? Щоправда, коли сирена зникав, пірнаючи в глибину до мерців, вода над нею. збурюється, тоді дарма придивлятися до неї, однаково нічого не видно. Сирени до­сить принадні, кола вона сидять на скелі, бренькають на арфах, розчісують коси, співають і манять вас, щоб ви прийшли й потримали їм дзеркало; та коли ті морські дівки поринають у рідну стихію, то, повірте мені, від. них і оді чекати добра, і краще на" не бачити, як ті бісові морські людоїдки веселяться і пригощаються своїми не­щасними засоленими жертвами. Отже, будьте певні: коли ми не згадуємо про Бекі, вона в той час захоплена не дуже приємними справами, і чим менше говорити про них, тим, їй-богу, краще,-Якби нам треба було давати повний звіт про її життя протягом кількох років після катастрофи на Керзон-стріт, читачі, певне, мали б підстава сказати, що ця книжка не­пристойна. Бо вчинки дуже шанолюбних, черствих, ласих до всяких утіх людей, переважне бувають непристойні (як і багато ваших вчинків, мій приятелю, хоч ви такі поважні й маєте бездоганну репутацій"-,— але це я кажу так, ми­мохідь) , а що вже вимагати від жінки, яка немає ні віри, ні любові, ні доброї слав"? Я схильний, думати, що в житті місіс Бекі була пора, коли її поймало не каяття, а щось схоже на розпуку, і тоді вона зовсім не звертала уваги на свій вигляд, навіть не дбала про свою репутацію.

Така abattement /Пригніченість (франц.) / і моральний занепад настали, не від­разу; вона зійшла на манівці поступово, після свого не­щастя і після багатьох відчайдушних спроб утриматися на поверхні,— як людина, що, впавши за борт, тримається за дошку, поки є бодай найменша надія, і тільки переконав­шись, що зусилля надаремні, реагуй га". руки і йде на дно.

Поки Родон Кроулі готувався до від'їзду в довірені йому заморські володіння, Бекі залишалася в Лоядоиі і, мабуть, не раз робила спроби побачитися з дівером, сером Піттом Кроулі, якого вона вже майже прихилила на свій бік, і до­могтися його підтримки. Якось, коли він і містер Уенгем ішли в палату громад, останній зауважив, що місіс Родон у чорному серпанку крутилася біля парламентського палацу. Вона швидко зникла, коли зустрілася очима з Уенгемом, і, після цього їй так і не пощастило побачитися з ба­ронетом.

Може, в цю справу втрутилася леді Джейн. Я чув, що вона вразила чоловіка своєю рішучістю під час сварки і твердим наміром не визнавати місіс Бекі. Вона на влас­ний розсуд запросила Родона пожити в них на Гонт-стріт до від'їзду на острів Ковентрі, знаючи, що при такому охо­ронцеві місіс Бекі не пробуватиме ввірватися до них у дім силоміць, і пильно вивчала, якою рукою написані адреси на листах серові Пітту, щоб негайно втрутитись, часом би невістка надумала листуватися з ним. Звичайно, Ребека знайшла б спосіб написати йому, якби хотіла, але вона не намагалась ні побачитися з сером Піттом удома, ні писати йому туди; після однієї чи двох спроб вона погодилася на його вимогу посилати всю кореспонденцію з приводу своїх подружніх справ тільки через адвоката.