Гіркі злидні отруїли життя цій колись веселій, ласкавій жінці. Вона зовсім не відчуває вдячності до Емілії за її доброту й щирість, бурчить, коли та хоче їй чимось допомогти й прислужитися, лає її, що вона безглуздо пишається своїм сином і занедбує батьків. Житло Джорджі не дуже веселе, відколи дядько Джоз перестав посилати їм гроші, й невеличка родина майже голодує.
Емілія все думає, все сушить собі голову, як би збільшити скромні прибутки, що на них вони ледь животіють. Чи не могла б вона давати якісь уроки? Розмальовувати таці для візитних карток? Вишивати? Та вона бачить, що жінки, які вишивають краще за неї, тяжко працюють цілий день за два пенси. Емілія купує в художньому салоні два аркуші брістольського картону з золотими берегами й розмальовує їх, скільки їй стає хисту: на одному зображає рум'яного усміхненого пастуха в червоному камзолі серед розкішного краєвиду, а на другому — пастушку, що переходить місток з собакою, дуже тонко заштрихованою. Продавець художнього салону і бромптонської крамниці мистецьких виробів (у якого Емілія придбала картон, надаремно сподіваючись, що він його відкупить назад, коли побачить на ньому її малюнки) не може приховати глузливої посмішки, оглядаючи той безпорадний витвір мистецтва. Скоса позирнувши на даму, що чекає відповіді, він знову загортає картон у сірий папір і віддає його бідній удові та міс Клеп, яка зроду не бачила таких чудових малюнків і була цілком певна, що торговець заплатить принаймні по дві гінеї за кожен. Вони пробують щастя в інших крамницях у центрі Лондона, все ще плекаючи якусь надію.
Не треба! — відповідає один продавець.
Збирайтесь геть! — жене їх другий.
Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюнки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.
Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об'яву, повідомляючи громадян, що "леді, яка має кілька вільних годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е.
О., на адресу містера Брауна",— і відносить її джентльменові з художнього салону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом!-З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба розлучитися з сином, що вона — єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер.
Хай колись потім. Ох, надто тяжко навіть міркувати про це, а як же його пережити!-У неї з'являється одна думка, від якої вона засоромлено червоніє: може, залишити свій річний прибуток батькам, а самій вийти заміж за священика,— він заопікується нею і її дитиною. Але портрет Джорджа і дорога пам'ять про нього гірко докоряють їй. Сором і кохання відкидають таку жертву. Емілія зіщулюється, як від гріховного дотику,— такі думки ніколи не оселялися в цьому чистому, ніжному серці.
Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може здатися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини і вже не залишали захоплених позицій. їхні спільні злигодні й лихо, безвихідь і приниження батьків, несправедливість щодо хлопчика — одне за одним падали укріплення маленької фортеці, де вона, бідолашна, ревно оберігала свій найдорожчий і єдиний скарб.
На початку цієї боротьби Емілія послала братові в Калькутту зворушливого листа, благаючи його не припиняти тієї допомоги, яку досі подавав він батькам, і простодушно, яскраво описуючи, які вони самітні й немічні. Вона не знала гіркої правди. Грошова допомога від Джоза надходила регулярно, але її отримував один лихвар у Сіті: старий Седлі продав її за певну суму, щоб мати чим провадити далі свої надаремні спекуляції. Еммі нетерпляче вираховувала, скільки мине часу, поки брат отримає листа й пришле відповідь. Вона навіть зазначила в своєму записнику, коли його послала. Опікунові свого сина, доброму майорові в Мадрасі, Емілія нічого не писала про свої труднощі й своє горе. Після того вітання з приводу його майбутнього одруження вона більше не посилала йому листів. Тільки з гірким смутком думала, що втратила й цього приятеля — єдиного, який так уболівав за неї.
Одного дня, коли їм було особливо тяжко — напосідалися кредитори, мати з розпачу впадала в істерику, батько був ще сумніший, ніж звичайно, всі вони уникали одне одного, і кожне таїло в душі своє горе і свої образи,— батько з дочкою випадково лишилися в кімнаті самі. Емілія, щоб трохи втішити старого, розповіла, що вона зробила: послала Джозові листа, і за три-чотири місяці прийде відповідь. Джоз завжди був великодушний, хоч, може, й трохи неуважний. Він не відмовиться допомогти їм, коли дізнається, що батьки в такій страшній скруті.
Тоді старий нещасним голосом, затинаючись, сказав їй усю правду: від сина, мовляв, і далі надходять гроші, але він позбувся їх через свій дурний розум. І досі не зважувався признатись. Помітивши, який жах і розпач світяться в погляді дочки, батько подумав, що вона йому дорікає за його довгу мовчанку.
Ну от,— закінчив він тремтячим голосом і відвернувся,— тепер ти зневажаєш свого старого батька!-Ох, тату! Я не тому! — заплакала Емілія, кидаючись йому на шию і цілуючи його.— Ви завжди були добрі й ласкаві. Ви хотіли, щоб нам усім було краще. Я не через гроші... а... о господи! Господи! Змилосердься наді мною і дай мені сили витримати це випробування! — Вона знов нестямно поцілувала батька й вибігла з кімнати.