Щиро кажучи, ця крижана холодність їх не дуже засмутила. Тієї хвилини її милість була для них другорядною особою; Родона й Ребеку більше цікавило, як їх зустріне володар-брат і невістка.
Пітт, ледь почервонівши, виступив уперед, потиснув братові руку, а Ребеці, крім того, що теж потиснув руку, ще й дуже низько вклонився. Зате леді Джейн схопила її за обидві руки й ніжно поцілувала. Від такої зустрічі в нашої малої пройдисвітки якимось дивом виступили на очах сльози, хоч, як ми знаємо, цю оздобу на її виду не часто можна було побачити; а Родон підбадьорений таким виявом почуттів з боку невістки, підкрутив вуса й попросив дозволу привітати леді Джейн поцілунком, через що її милість аж почервоніла.
З біса гарна жіночка та леді Джейн,— сказав він, коли залишився з дружиною на самоті.— А Пітт потовщав і гарно тримається.
Він собі може триматися, як хоче,— зауважила Ре-бека й погодилася з чоловіком, що "теща — жахливе старе опудало, а сестри— досить милі дівчатка".
їх теж викликали зі школи на похорон батька. Мабуть, сер Пітт Кроулі, щоб додати гідності домові й родині, вирішив зібрати якомога більше людей, одягнутих у чорне. Вся челядь замку, жінки з притулку для старих, в яких Пітт-старший видурював чимало того, що їм належалось, родина псаломщика і всі інші, хто мав якийсь стосунок до замку чи до пасторського дому, одяглися в жалобу; до них додаймо зо два десятки людей з похоронної контори з чорними пов'язками на рукавах і капелюхах — під час похорону вони утворювали показну процесію. Та всі вони — німі персонажі нашої драми, і оскільки їм не доведеться нічого ні робити, ні казати, їм належить дуже мало місця в нашій повісті.
У розмові з Родоновими сестрами Ребека не вдавала, ніби не пам'ятає, що була їхньою гувернанткою, навпаки, добродушно й щиро нагадала їм про це, уважно розпитала їх про школу й сказала, що дуже часто думала про них і хотіла довідатись, як вони живуть. Можна було й справді повірити, що, розлучившись зі своїми ученицями, вона весь час думала про них і цікавилася їхнім життям. У всякому разі, вона переконала в цьому і леді Джейн, і її молодих зовиць.
Вона нітрохи не змінилася за ці вісім років,— сказала міс Розалінд своїй сестрі Вайолет, коли вони переодягалися на обід.
Руді жінки завжди здаються молодшими за свій вік,— відповіла та.
У неї волосся куди темніше, ніж було, мабуть, вона його фарбує,— додала Розалінд.— І взагалі вона потовщала й покращала,— повела вона далі, бо теж мала схильність товщати.
Принаймні вона не пишається і пам'ятає, що була колись у нас гувернанткою,— мовила Вайолет, натякаючи на те, що кожна гувернантка повинна знати своє місце, й зовсім забуваючи, що вона сама була онукою не тільки сера Уолпола Кроулі, а й Містера Доусона з Грязьбері, а отже, мала на щиті свого герба відерце з вугіллям. На Ярмарку Суєти можна щодня зустріти дуже милих людей, у яких така сама коротка пам'ять.
Мабуть, наші кузини кажуть неправду, нібито її мати танцювала в театрі. Людина не винна, що вона такого походження, а не іншого,— відповіла Розалінд, виявляючи надзвичайне вільнодумство.— І я згодна з братом, що, коли вона вже ввійшла в нашу родину, ми не повинні цуратися її. А тітка Б'ют нехай би вже мовчала, вона ж хоче видати Кет заміж за молодого Купера, сина виноторговця, і звеліла, щоб він неодмінно сам приходив до них по замовлення.
Цікаво, чи тепер леді Саутдаун поїде? Вона вовком дивилася на місіс Родон,— сказала сестра.
Хай би їхала. Мені б не довелося читати "Пралю в парафії Фінчлі",— заявила Вайолет.
Розмовляючи так і навмисне обминаючи коридор, у кінці якого в кімнаті за зачиненими дверима стояла труна, день і ніч горіли свічки й сиділо двоє плакальників, дівчата спустилися вниз обідати, куди, як звичайно, скликав усю родину дзвін.
Але перед тим леді Джейн повела Ребеку до призначених для неї кімнат, що, як і весь будинок, набули куди Охайнішого вигляду, відколи владу перейняв Пітт, і, побачивши, що скромні валізки місіс Родон уже стоять у спальні та сусідній туалетній кімнаті, допомогла їй скинути гарненького жалобного капелюшка й спитала, чи не треба їй ще щось зробити.
Мені найдужче хотілося б,— мовила Ребека,— піти до дитячої кімнати й глянути на ваших любих діточок.
Обидві леді дуже ласкаво перезирнулися й руч об руч рушили нагору.
Ребеці страх сподобалась маленька Матильда, якій ще це минуло чотирьох років, вона сказала, що такої чарівної дитини ще світ не бачив, а дворічного хлопчика — блідого, з сонними очима й великою головою — визнала дивом природи, такий він був великий, розумний і гарний.
Аби тільки мама не так напихала його ліками,— зітхнувши, промовила леді Джейн.— Я часто думаю, що без них ми були б здоровіші.
І леді Джейн та її нова приятелька завели ту щиру розмову про дитячі недуги, які так полюбляють матері, та й взагалі, як мені натякнули, більшість жінок.
П'ятдесят років тому, коли автор цих рядків був ще допитливим хлопчаком і мусив після обіду залишати їдальню разом з жінками, розмови їхні, як я пригадую, точилися переважно навколо їхніх хвороб, і тепер, спитавши про це двох-трьох знайомих дам, я дійшов висновку, що нічого не змінилося. Нехай мої чарівну читачки самі переконаються в цьому сьогодні ж таки ввечері, коли після десерту залишать їдальню і перейдуть обмінюватися таємницями до вітальні. Одне слово, за півгодини Бекі й леді Джейн стали близькими приятельками, а ввечері її милість знайшла нагоду сказати своєму чоловікові, що вважає невістку ласкавою, щирою, відвертою і чутливою жінкою.
Легко здобувши таким чином прихильність дочки, наша невтомна жіночка взялася до величної леді Саутдаун. Тільки-но опинившись на самоті з її милістю, вона почала розпитувати її про дітей і сказала, що її власного сина врятували — просто таки врятували! — великі дози каломелі, коли вже всі паризькі лікарі махнули на дитину рукою. Згадала вона також про те, що їй часто доводилося чути про леді Саутдаун від чудової людини, велебного Лоренса Грілса, священика мейфейрської церкви, куди вона ходить, і про те, як важкі обставини й нещастя змінили її погляди на життя і як палко вона сподівається, Що прожиті роки, згаяні на світські розваги й помилки, не завадять їй замислитися про майбутнє.