Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш

Страница 2 из 5

Франко Иван

От вам і образ тої хорошої та цвітучої давними часами України, от вам копія серце роздираюча! Перед єднов хатов, що майже нічим не від­личалася від других, тілько тим, що була менша і попідпирана якимись спорохнілими колами, обдерта, — городець без оплота, стояла купка людей, таких, як-єсьмо недавно їх описали. Стояли они, як тих купка овець пере­полоханих від вовка, оглядаючися боязко на всі сторони і тихо щось шеп­чучи. Межи ними із боку стоїть собі молодий, може з двадцятьлітний пару­бок, званий звичайно Федором. Був то собі парень, як дуб, зовсім непо­дібний до других селян, хоч-таки видко було і на нім, що до праці рук не щадив. Чоло єго було понуре і завше захмурене, сміх ніколи не роз’яс­нив єго лиця, якась глубока задума осіла на єго чолі, око єго понуро гля­діло навкруги і блискало якимсь огньом, що не кождий міг ся ему спро­тивити. Цікаво прислухувався він тепер розмові, котру шепчучи меже собою провадило кількох селян. Поволи зачалося щораз більше сходити, і відвага зачала поволи вступати в розмавляючих, і розмова зачалася голосно про­вадити. Прислухаймося і ми тій розмові, може з неї учуєм що такого, що нам дальше буде потрібно знати.

— Ну, тож ви, куме, напевно повідаєте, що Наливайко вибраний на гетьмана?

— Та же вже не як. Весь нарід на нього тілько глядить, за нього ся молить, від нього помочи виглядає.

— А я знов чув, що хтіли січові запорожці вибрати свого кошового Івана Лободу на гетьмана.

— Та так, але старий відказався того тягару, мовлячи, що се на єго плечі завеликии тягар, що молодий борше вспіє булаву носити собі на сла­ву, а народови на добро та на щастє.

­— Отже, то ми чоловік, най му бог дасть ще довгі літа прожити!

­— Єму та й і Наливайці нам на добро, а усім врагам на безголов є!

­— Амінь! — доказав Федір і на єго лице виступив якийсь горачко­вий рум янець, око му запалало — всі зглянулися на нього.

­—Тс! ­— шепнув хтось, — не виїжджайте з такими річами, бо могли би де панські посіпаки засісти та й підслухати, знаєте — нещастє.

­— Ет, іди до гаспедової матери з своїми панами! Мать би їм усім замордувало! ­— розлютувався понурий Федір. — Говоріть, люде добрі, дальше, я рад вас слухати, говоріть, не бійтеся нічого.

Позвольте, що на тім урвем на часинку нитку нашого оповіданя і ска­жем дещо о Федорі.

III

В часах, якії-сьмо на початку описали, у тім общім замішаню, де маг­нати та єзуїти рядили, не був то рідкий випадок найти якого-небудь чоло­віка, щоб не знав був сказати, як ся властиво називає, звідки походить, хто му отець або мати. Такі нещасливі діти, котрі у своїм віку не дізнали стараня родичей, їх троскливої опіки, не чули їх солодких слів, їх науки і наказу, жили і виростали правдиво чудом божим, валяючися де попід­тиню, доки або не найшли якого милосердного чоловіка, що їх приняв до себе, або доки не виросли до того степене, що могли бути уживаними до якої роботи, а тогди перший-ліпший пан брав їх без усілякої церемонії до себе, звичайне, кождий озьме, що му дармо даси, запрягали їх до роботи і уживали доти, доки могли з них мати якийсь пожиток, доки чоловік не стеряв усіх своїх сил при тяжкій праци, а тогди, на старість, не потребуючи го до ні до чого, виганяли геть та й ще й собаками цькували. От вам ще єдна душу роздираюча сцена з великого образу нужди, недолі і горя нашого в шіснадцятім столітю!

До тої самої групи належав і наш Федір, котрого ми в попереднім розділі пізнали. Не знав він, хто був його вітцьом, а хто матір’ю, не знав і не мав у світі жадного ближчого, як бога, — але ж бо повідають: бог високо, приятеля нема, родичів нема, або хто знає, де ся обертають, а бід­ному сироті вітер завше в очи віє, завше єму горе, біда не попускаєся єго ніколи. Не знав Федір нічого певного о своїх молодих літах сказати, тілько люде знали і повідали, що перед десятьма літами прийшло до села босе, голе і простоволосе хлоп’я, валялося довго по селу, хто хтів, то ся збит­кував та знущав — травлено го собаками, видрулювано за двері, а особ­ливо панський панич, в єдних літ із сиротиною, найбільше ся над ним пакостив. Наконець змилувався єден старенький чоловік, що жив у тій власне хатині, що ще й доси у ней наш Федір живе, та й взяв бідне хлоп’я до себе. Той чоловік був собі теж одинокий, без брата і свата, без родини і жінки, нич не в’язало го до світа. Взявши хлоп’я, він зачав єго виховувати не так, як другі вітці виховують власні діти, але так, як повідають у при­казці: хто свого не має, той уміє чуже шанувати. Та й старий козак, був­ший осавул під гетьманами Ружинським та Косинським, виховував Федора на доброго козака, вправляв го завчасу до зброї і в серце його впоював ненависть против усякої тиранії. Глубоко врилися у єго серце всі оповіданя старого про Шаха, Підкову, Скалозуба та Байду і Дашкевича. Він з цілого серця зненавидів тяжке правительство польське і опирався двірським по­сіпакам, і заступався не раз за цілу громаду, хоч би і перед самим паном. Тож і усі люде, видячи в нім свого оборонителя, полюбили єго дуже і ста­ралися єму взаїмно відплачуватись, боронячи й єго від панських гайдуків та окомонів. Робив і він панщину, так, як другі, але не давав за що-будь обидити себе нікому і кождому сміло поставив ся в очи, і в такім часі сві­тили му ся очи і брови насувалися ще нижче. Недовго тішився єго старий опікун своїм Федором, умер, проживши дев’ятьдесять літ і лишивши Федо­рови в спадщині хатину, кавалок поля необробленого і козацьку збрую. Здає ми ся, що-сьмо досить уже сказали о Федорі, для того час би нам повернути уже знов на улицю до розмовляючих людей. Розмова прова­дилася дальше звичайним способом о Наливайці, і наконець Федір повідає: "Люде добрі, ми тут говоримо о Наливайці та молимося за нього, але я би гадав, що треба би радше і з нашого села єму якусь поміч прислати, бо, знаєте, бог високо, з неба рукою не дасть нічого, аби ся до нього не знати як молив, але конче тре ся самому старати, аби собі помочи". — "О го­споди, отче милосердний, дякую ти, що-сь ми дав такого сина!" проказала назаді за людьми стара згорблена жебрачка, що пе[ре]д хвилею, як люде розмовляли, приволоклася о палици і прислухувалася з особлившою увагою кождому слову, котре сказав Федір. Тепер усіх очи обернулися на ню — Федорови серце якось живо зачало бити у груду на той вид старушки, котра так добродушно гляділа на нього, що він сам не знав, що ся з ним діє. "А хто ж ваш син, ци є він може ту, бабусю, що за нього богу дякуєте?" спитав старушки. — "Федю мій, Федуню, сину мій, богу дякую, що ще мої очи перед самов смертев тя увиділи!" прошептала ста­рушка.