Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш

[ЗАДАЧА ДОМОВА]

(Подія з XVI столітя)

І

Смутно та тяжко стане нам, коли поглянем в нашій історії на шіснад­цяте столітє, коли перечитаєм і переймем усьо, що там писано, коли собі у нашій уяві виобразимо усі кріваві події, яких там дуже богато, безчи­сленне множество приходить. Велику правду сказано, що руська історія з того часу писана кров’ю, як у старину Драконові права. Та й справді правительство польське запечатувало кожде своє право, видане напротив козацтва, кожду унію кровію так своїх, як і козаків. Нелюдська строгість, немилосердне обходженє ся з козацтвом побудило цілий нарід до відчаянної борби о свободу, о независимість. Війни тії, званії в історії козацькими, тревали цілих півтораста літ і хоч не поліпшили в політичнім взгляді долі України, але такий був то появ єдиний в тім часі житя народнього, був то знак, що національність руська, помимо довголітньої нужди і недолі, не замерла, що ще нарід не стратив почутя независимости. Погляньмо на тогдашній образ нашого народу, виобразьмо собі єго терпіня, а певне з очий наших не єдна сльоза сплине. Магнати польські утискали нарід всілякими способами, старалися позбавити го усього, що дістали в спадщині від вітців своїх, старалися затерти в нім наветь і пам’ять, і згадку о ща­сливійших літах, о панованю руських князів, а щонайбільше правитель­ство, за намовою єзуїтів, тої загуби не єдної держави, котра також і Польщу підкопала і обалила. Була пословиця у давній Німеччині, що горе краєви, де дитина панує, але, справді, ще більше нещастє спадає на край, де духо­венство рядить, або ся до правленя мішає! Доказ того ясний, як сонце, видимо на Польщи. Порівнявши стан краю за Степана Баторого а Жигмонта Старого, увидимо напевне, скілько користи могло принести для Польщи неслуханє єзуїтів і залишенє навертати православних русинів на унію. Ще більше лиха, ніж магнати та єзуїти, наробили такії, котрих за яку-небудь заслугу, або й такий, сли вміли ся добре якому магнатови підлизати, на якийсь час ставляно на єднім або кількох селах, яко дотихчасових діди­чів. Тії не знаючи сами, доки ся держать на своїй посаді, старалися в як­найкоротшім часі збогатіти і зібрати якнайбільше гроший. Не обходило їх добро народа, повіреного їм під опіку, але добро власне. Они здирали бід­них селян і так уже убогих, мучили, катували, збиткувалися, а ніхто не міг їм нічого зробити. Смутно вдалися нашому народови у тямку такі полупанки, що часто наветь такий із руського роду походили, а руську кров на всі заставки пили. Їм особливо найбільше помагали і разом найбільше лиха робили народови економи, звичайно перекиньчики, недоляшки і такі інші, котрі нашому народови найсмутнійше в тямку вдалися. Спиші­мо ж тепер образ такого "окомана", як звичайно люде тих кровопийців звали, бо і в нашім оповіданю буде нам такий чоловік приходити. Є то дуже звичайним появом на світі, що чоловік гідний, що є переконаний, що він щось значить, не стараєся додавати собі поваги, але, противно, такий, що чує, що сам у собі нічого не значить, що не має ніякої вартости, що є, можна сказати, бездушнов машинов, котров кождий дужчий може ору­дувати, такий чоловік стараєся надати собі якнайбільше поваги і ціни, ко­трої сам не має, найбільшу вагу кладе на тото, щоби його люде за щось мали, шоби перед ним шапкували, хоч сам знає, що того не варт. А най-но ся найде хто такий, розумієся із нижчої класи, щоби йому не кланявся, або що таке, то най буде і брат рідний, то ся буде мстити і не перестане, доки чоловіка зовсім не запропастить. Такого чоловіка зараз вам у другім відділі приведемо і дальше скажемо о таких людьох, щоб докінчити партрет окомана.

II

Тихо пливе болотяними берегами та глубокими ярами ріка Случ, — на всхід степ широкий та безконечний, мов зелене трав’яне море, — де-де понад рікою розтягаються широкі пласти зеленого лепеху та татарського зіля, понад водою тростина хитаєся та шелестить, а декуда поодинокі верби, або лозові корчі хиляють свої тонкі віти на воду, мовби ся при­глядали самим собі у зеркалі. Часами тілько зашелестить трава та очерет, переимчиться полохливий сайгак або лис, оглядаючися, подабуляє вдаль. Часом сполоханий деркач або куропатва перхне, б’ючися по боках кри­лами, а тут же над єї головою важиться вгорі сірий степовий орев. Образ се великий, поважний та нескінчений, дивись, диви, та й не надивишся, любуйся, чудуйся, та й не налюбуєшся. Поступивши кілька верст горі рікою, береги ріки стаються щораз вищими, у ярах стрим'ять гострі обломки скал, очерети та болота никнуть, а натомість, чимраз більше видко дерев, росту­чих понад берегом ріки. Тут вам і село, на горбку, на високій скалі білієся панський двір, а на долині круг нього усілякі забудованя, огороджені висо­ким отерненим плотом. Погляньмо тепер на другу, можно сказати, часть, на образ більше нам рідний, на селянські хати. Що за образ роздира­ючий серце і витискаючий сльози передставиться нашим очем! Здаєся, що хто б хотів увидіти образ нужди, недолі і гризоти, міг би го не деінде, як ту шукати і найти. Нарід нужденний, худий, кождий, мов би з хреста зня­тий, діти голі майже, босі, чорні, бігають без усякого дозору, ростуть, як дичка у лісі, нікого нічо не обходять, доки не доростуть до того віку, щоби мож їх було уживати до якої-небудь роботи, ци то на панськім лані, ци на толоці за панськов худобов. Така то доля кождого чоловіка на селі, котрий родився, виріс і постарівся у біді, нужді і у тяжкій праци. Не знає він ні о чім, о чім каждий чоловік знати повинен, хиба дещо троха о бозї та о своєй нужді. Поглядаючи на тутешних людей, висхлих, як скіпи на грядах, нужденних і обдертих, насуваєся нам на гадку образ машини, що працює від часу, як її зроблено доти, доки ся не попсує і не пійде у піч, щоби свому властительови зробити остатню прислугу, загріти своїм-таки огньом. Єсли порівняємо образ тутешних хат з панськими стайнями, то му­симо судорожно здригнутися, що ту чоловік, образ божий, мешкає гірше, у більшій поневірці, як панська скотина! Хати тії даються порівняти — ні, з нічим, здаєся, не дадуться порівняти, хиба з пустками, що уже по кілька літ стоять незамешкані і у котрих тільки дощі, вітри та звірята довільно господарять, де борше мож би гадати, що в'ються купи холодного гадя, як, що там мешкають люде! — Такий самий образ представляє нам і поле селян, що по найбільшій части бур'янами та будяками заросле, а по нім блудить ніворотом голодна, суха та нужденна худоба без пастуха, без усього — самопас.