На старого Баранчик скидався хіба що через колючу щетину. Дрібненькі мережки зморщок, що залягли під очима, тільки здобрювали вираз обличчя цього літнього чоловіка.
— Я люблю її. Якщо ви справді знали Галю, то вам неважко повірити в це.
— Авжеж. Та хотілося почути від тебе ці слова. Певно, я видамся тобі трохи той... Ну, та не про це мова. Ти не уявляєш, як я зрадів, коли почув у трубці оте "бе-е-е". Потім потерпав, що, може, це й не ти. Може, хтось інший захотів поглузувати з мого прізвища. Та коли побачив тебе, розвіялись усі сумніви. Впізнав.
— Як ви могли мене впізнати?
— Як? Навіть сам не знаю. Галя ніколи не розповідала, який ти зовні... Вона говорила про інше. Однак я впізнав тебе відразу. Певно, через те, що часто думав про тебе. Більше того, я довго чекав нашої зустрічі. Я вірив у неї. І весь час почувався у великому боргу перед тобою, Галею... Можливо, й перед самим собою. Потім геть утратив сподіванку знайти тебе. Бо знав тільки ім'я. Ім'я та ще... І тут цей дзвінок.
— Розкажіть. Розкажіть усе.
— Для того й сподівався знайти тебе. То я сказав дурницю, що втратив надію. Мусив знайти...
— Де ви зустріли її?
Він довго мовчав.
Потім скрипнув протез — Баранчик підвівся. Загупав ковінькою до шафи. Нагнувся до нижньої шухляди. Холод настороги пройшов по мені сиротами. Я напружено стежив за кожним рухом цього чоловіка.
Ось він дістав із шухляди якийсь зошит. Вочевидь, це був давній зшиток, охайно стулений з неоднакових аркушів.
Скрип-скрип — він підійшов до мене. І подав зшиток, од якого я вже не міг відірвати очей. Щось ворухнулося в серці і розпливлося терпкістю.
— Спершу ці записи я робив лише для себе. Пізніше зрозумів, що вони потрібні й тобі... І Галі. Нам усім. Тим, хто... Я залишу тебе на часинку. Хочу, щоб ти побув із нею на самоті.
І він пішов, спираючись на ковіньку, трохи згорбивши спину, наче під тягарем тяжких спогадів.
Я перегорнув побляклі сторінки. Вони були списані невправним, нерівним почерком і до того — чорнилами різного кольору. Либонь, усе це писалося за різних часів і обставин. Багато аркушів було вирвано, деякі сторінки перекреслені. Дати не проставлені.
ІЗ ЩОДЕННИКА ІВАНА ІВАНОВИЧА БАРАНЧИКА
Написане чорним чорнилом
Вибух підкинув наш човен, коли до берега було вже рукою подати. А на березі починався ліс, і він міг нам стати рятунком, приховав би від проклятущого "юнкерса". З шаленим свистом проносився над нами літак, схожий на величезного хреста, і довкола човна пінилася од куль вода. Горіли долоні, ніби стискав я в руках не дерев'яні весла, а розжарене залізо.
Ну, хлопці, ще раз!
Нам зосталося раз-другий махнути веслами, і дерева б сховали нас. Мабуть, це зрозумів і ворог. Бо на кількох людей не пошкодував цілої бомби...
Якийсь час мене з блискавичною швидкістю несло в чорну безодню.
Опам'ятався в холодній воді.
І не було "юнкерса" вгорі, та не було й моїх хлопців, і не було човна.
Вода засмоктувала мене в глибину, а я безпорадно борсався усім тілом і, хоч до берега лишався якийсь десяток метрів, не міг зрушити з місця. Змахнув ногами, але права моя тільки повисла в воді, як пудова гиря, і стала тягти мене вниз.
Почервоніла вода хлюпнула мені до рота нестерпною млістю. Я бився у тій важкій, як ртуть, рідині і захлинався нею. Захлинався власною кров'ю, що почервонила всю річку.
Раптом тіло моє спорожніло, полегшало й гойднулось у рожевім тумані. Перед очима з'явилось обличчя дружини, а потім личко маленького сина, котрого я так і не бачив. Дивно, що привидівся він так виразно, після того, скільки не намагався, не міг його так уявити.
Коли помираєш, за коротку мить багато може зринути в нам'яті, і є в ній щось таке, заради чого ти борешся зі смертю, що пробуджує в тобі силу, якої, здавалося, вже нема. І ти знову воскресаєш.
Не знаю, що відродило натугу в мені. Чи личко небаченого сина, чи раптова думка про те, що немає вже моїх хлопців і нікому доповісти про наслідки розвідки? Я з божевільною люттю став одштовхуватися від важкої червоної води, черпав її ротом, захлинався нею, знемагав од солоної млості, але поволі наближався до берега. І яким же довгим для мене був отой десяток метрів! Лише раз махнути веслом. А руками, коли твоя ж нога каменюкою тягне тебе до дна, ти змахуєш сотні разів, і все здається, що на одному місці. І немає до кого гукнути, щоб попросити допомоги. Хлопців уже покрила вода. І саме тому ти мусиш будь-що виплисти.
Коли я дістався берега, навіть не силкувався звестись. Сяк-так перетис ногу ременем. Припав до гарячої землі й поринув у глибокий сон.
Написане синім чорнилом
І було біло-біло довкола. Стеля, стіни, простирадло і навіть волосся лікарки, що стояла наді мною, теж було білим. Тільки очі її зеленіли, як два лісових джерельця.
Я посміхнувся, але вона відвела свій погляд убік.
Тоді я ще нічого не знав.
І тільки коли захотів випростатися після довгого сну, відчув оту порожнечу. Жах стрепенув моїм тілом. Я спробував підхопитися — не стало сили. Захотів одкинути простирадло, переконатися, що все те мені примарилося, але раптом злякався. Злякався на себе глянути, бо вже свідомість сіконуло слово "нема".
— Що ви зробили?!! — заволав я до болю у скронях.— Що ви зробили, гади?!! — Я кричав, лаявся, ганьбив білокосу лікарку на чому світ стояв, а вона мовчала, опустивши голову, наче школярка.
— Гляньте, що ви зробили з людини! — я рвучко звівся на лікті й відкинув убік простирадло. І тут затіпався од люті й жалю, біль пронизав усе тіло.— Вас би у бій! У пекло! А то поховались тут, людей нівечите! У бій вас, щоб побачили...—І я знову полинув у чорну безодню сну.
* * *
Кілька днів я ні з ким не хотів розмовляти. Тільки дивився у стелю.
— Іншого виходу не було,— сказала вона.— Ногу вам відтяло вибухом. А ми лише зробили свою справу. Виконали обов'язок.
— Легко сказати, обов'язок. Чому не спитали мене?
— Якби ми чекали, то не було б у кого питати. Добре, що живі зостались.
— Навіщо таке життя? Кому я тепер потрібен?
— Усім. Рідним, друзям... Не з вами одним таке трапилося. Не треба впадати у відчай. Життя ще попереду.
— Як я з'явлюся додому?
— Ну що за дурниці. Вас любитимуть ще дужче.