І точилися довгі розмови, сплетені з туги і радості. Згадувалися безтурботні студентські роки, війна, пилося терпке червоне вино.
— Вип'ємо за те, щоб ми завжди трималися одне одного,— сказав Мартірос.— Нехай у нашій дружбі знайдуть своє продовження ті, хто був із нами раніше, кого ми ніколи не забудемо.
Почулося Полине схлипування. Затремтіли її плечі.
— Не треба, Полю,— мовив Мартірос.— Не треба сьогодні думати про смерть. — А по хвилі мовчання додав: — Між іншим, сьогодні мій день народження.
Ми забули. Забули, що саме цього дня шість років тому святкували отут же Мартіросові іменини. Де нам було згадати про день народження після того, як ми побачили стільки смертей.
— Женю! — вигукнув Семен.— Заводь патефон, чорт забирай. І наповніть келихи. За Мартіроса! — стукнув він по столі твердою правицею.
— Многая літа.
Зашипіла стара платівка, залунала мелодія.
— Женю! — командував далі Семен.— Бери Полю до танцю. А я — з Мартіросом. Отак! Убік стола!
Незграбно й кумедно танцюють двоє чоловіків. Важко сказати, чого більше у тому танці — радощів чи печалі. А мені не було пари.
Сів на диванчику. Як і шість років тому. Тільки тоді біля мене сиділа й вона. Біле волосся, запах далекого степу.
І враз мій погляд натрапляв на телефонний довідник. Той самий. Лиш постарів, як і людина. Миттю майнула в голові якась невиразна думка. Перегорнув сторінку, другу. "А", "б", ага, ось. Бабенко, Бакланов... Баранчик. Яке дороге прізвище. Яке гарне та любе прізвище!
Швидко набираю номер, і коли в трубці почулися довгі гудки, серце моє зайшлося од хвилювання. Чи живий Баранчик? Адже він теж був однією з тих ниточок, що єднали мене з... Як довго тягнуться ці гудки.
Будь же, Баранчику, живий, чуєш? Будь живим.
— Алло!
Це він! Голос трохи змінився, але в ньому щось є таке, чого не змінити ніколи.
— Це Баранчик?
— Так.
Я не знав, що сказати йому. Хотів було крикнути, як добре, Баранчику, що ти живий, але натомість у мене вирвалося несподіване:
— Баранчик, бе-е-е...
— Бе! бе! — почув у відповідь. — Зажди, мій любий. Не кидай трубку. Прошу, вислухай мене.
— Я вас слухаю,— відказав здивовано.— Хочете вилаятись?
— Ні, що ти!.. Не кидай трубку!
— Та я ж не кидаю.
— Звідкіля ти дзвониш?
— З квартири.
— Адреса яка, питаю?
— А в чому річ? Ви що, хочете відрізати бешкетникам телефон?
— Таж ні. Я серйозно!
Називаю Женину вулицю.
— Отже, зовсім недалеко. Чудово, за півгодини ти будеш у мене. Чернишевська, двадцять шість, тридцять один.
— Я щось нічого не розумію.
— Потім зрозумієш. Ти мені конче потрібний.
— Та знаєте... я тут не сам. У гості приїхав. Зараз якось...
— Ні-ні, негайно. З ними ти ще встигнеш.
Я міг би сприйняти його прохання за глузи у відповідь на моє нечемне звертання, але в голосі того чоловіка бриніла така бентега, ніби він кликав на сполох.
— Гаразд. Я приїду.
— Не барися.
— Ні,— сказав я і поклав трубку.
— З ким це ти розмовляв? — запитав Женя.
— З Баранчиком.
— Яким іще Баранчиком?
— Це мій давній друг. Я мушу зараз до нього поїхати.
— Вперше чую про цього друга.
— Я вам ніколи не казав про нього.
— Не вигадуй, ніхто тебе не відпустить. Нехай він їде сюди.
— Ні, хлопці. Мушу. Він уже жде. Мені треба йти. Потім усе поясню.
VIII
Східцями підіймаюся вгору. Навіть не знаю, що й думати. А може, він дав чужу адресу? Ото ще комедія буде.
Зупиняюся біля дверей із номером 31. Якийсь час віддихуюся, зволікаю, перш ніж подзвонити.
Натискую кнопку. А може, поки не пізно, вернутися? До чого оцей візит?
— Зайдіть! Там відчинено,— десь іздалеку долинає приглушений голос.
Штовхаю двері й переступаю поріг. Невловиме передчуття вовтузиться в грудях.
Хтось із кімнати ступає мені назустріч. Чується пронизливий скрип, важке гупання об підлогу. Знайомі звуки. Протез.
У квадраті кімнатних дверей виріс чоловік. Застиг, обіпершись на ковіньку, наче похилений телеграфний стовп. Пильно вдивляється в мене. Сірі колючі очі, давно не голена щетина чорною тінню лежить на загострених щоках і підборідді. Витяглась його довга худа шия, вся постать подалася вперед.
— Ну, здоров,— подав суху кістляву руку.
Від цієї загадковості мене вже бере нетерплячка.
— Здрастуйте.
— Будьмо знайомі, Сергію.— Щось кольнуло мені у грудях.— Іван Іванович... Баранчик.
— Звідки ви мене знаєте?
— Зараз, зараз, не поспішай.
— Ви що — ворожбит?
— Ну що це ми в коридорі? — він жестом припрошує до кімнати.— Проходь, проходь, Сергію.
З усього видно, що тут живе самотній чоловік. Ніякої вишуканості, немає отого ладу, до якого приводить оселю тільки жіноча рука. Стіл, накритий старенькою клейонкою, два стільці, залізне ліжко. Біля вікна величезне старе крісло.
— Я щось нічого не можу збагнути. Скажіть нарешті...
— Зараз. Чекай, зараз усе скажу. Багато окажу. Ти сідай. Он туди, поближче до світла, — показав на крісло.
Я машинально роблю все, як велить Баранчик. Його слова для мене магічні. Ніби загіпнотизований, зараз я вволив би будь-яку його волю.
— Ну як ти живеш? — він підсуває поближче до мене стільця, повагом сідає. Складає долоні на ковіньці і пильно дивиться мені в очі, ніби читає думки.
— Добре, — одказую звично.
— Все добре, значить?
— Так, щоб усе — ніколи не буває.
— Не буває,— погоджується він, а я не можу зрозуміти, чому так довго Баранчик зволікає з тим, що хоче мені сказати.
— Одружений? — глипнув з-під брів, наче мав конче завважити мою реакцію на ті слова.
— Невже ви мене покликали, аби дізнатися — одружений я чи ні?
— А що, може, навіть і це...
— Тоді ні.
— Чому?
— На те є свої причини.
— Про них я й питаю.
— Не треба.
Він опускає голову, замислюється. І коли знову зводить на мене погляд, я помічаю, що очі у нього блакитні. Десь на дні тих колючих очей відсвічує ніжністю чи то якийсь спогад, чи думка.
— Скажи, ти... — й запнувся. Збрижками взялося чоло.— Ти любив її?
— Ви знали Галю? — Гарячий вітер ударив мені в лице.— Що з нею?
— Це добре,— сказав він.— Це добре, що ти згадав саме її.— І він знову примовк, і очі його ще дужче поголубіли, стали чистими, як у дитини.— Але ти не відповів на моє запитання,— мовив по хвилі мовчання.— Це для мене багато важить. Не дивуйся старому.