— Скоро будемо прощатися,— сказала Галя.
— Шкода. Я так звик до вас.
— Я теж. Ви єдина людина, перед котрою я висповідалася, Повинна ж була хоч комусь сказати. Ви один про все знаєте і тому стали для мене якимсь... немовби рідним.
— Спасибі, Галю. Я часто згадуватиму...
— Ми ще зустрінемося в Ленінграді. Ви мене познайомите із своєю дружиною.
— Обов'язково. Не думайте, що вона... Вона в мене така... (Далі слова були затушовані чорним чорнилом, так що розібрати їх неможливо). Але неодмінно приходьте із Сергієм. Одну вас і в дім не пущу.
— Добре. Спершу ми зателефонуємо, щоб ви приготувалися до зустрічі. І знаєте, що скажемо?
— Що?
— Баранчик, бе-е-е...
І ми знову засміялися, як люди, котрим рідко випадало бути веселими.
* * *
Машо, мене переводять до іншого госпіталю. Але ти не бійся. Якщо сюди надійде твій лист, Галя мені його відразу перешле. Я тобі напишу, як тільки прибуду на нове місце. Галя — це та лікарка, про яку я вже писав тобі, Машо... (Далі слова затушовані).
Написане червоним чорнилом
Я страшенно хвилювався.
Все ближче підкочувався фронт. Бухкало вже зовсім недалеко.
Ми готові були в дорогу. Машина чекала нас.
Я стояв, обіпершись на милиці, і роззирався на всі боки. Від незвички дуже муляло під пахвами.
Галі не було. А я не міг поїхати, не попрощавшись із нею. Мусив її побачити.
Важко було мені. Дуже важко.
Колись я кричав: "У бій би вас!"
Тепер вона була там. Багатьом пораненим потрібна була негайна допомога. їх не можна було перевозити, і Галя оперувала їх на місці.
Тендітна білокоса дівчинка в такому пеклі.
Машина поволі рушила, і все попливло перед очима.
Терпкий клубок затужавів у горлі, і, може, вперше за роки війни щоками моїми потекли гарячі сльози...
* * *
На цьому й обривався щоденник Івана Івановича Баранчика. До останньої сторінки було ще приклеєно два невеличких листи-цидулки. Обидва написані чорним чорнилом, але неоднаковим почерком і на різному папері.
Два вилинялих аркушики.
У мене темніє в очах, напружую зір, але вже нічого не бачу. Ті кілька рядків холодним ланцетом розтинають серце.
Кілька безжальних скупих рядків.
Слова на білому папері:
Галина Миколаївна Образцова загинула в бою від осколка снаряда. Лист, про який ви запитуєте, до нашого госпіталю не надходив.
Слова на сірому папері:
Ваню, прости мене, але я так жити не зможу. Не шукай нас. Синові скажу, що ти загинув. Прости і будь щасливим.
Маша.
IX
"Я люблю тебе! Я люблю тебе!" — чув Ісаакіївський собор.
Я теж тебе чую, Галинко.
Рясні грона червоних вишень спадають до оголених плечей. Я ловлю їх губами.
Галинко... Я люблю тебе. Чуєш?
Де це я? Де?
Переді мною стоїть якийсь чоловік. Хто б то міг бути? Хто? Звідкіля він узявся, цей незнайомець?
Та це ж Іван Іванович! Як невпізнанно змінився. Виголене обличчя, розпростані плечі, а очі голубі-голубі. І чисті, як у дитини.
Галинко...
Я чую тебе.