— Не будь таким. Я люблю, коли ти жартуєш.
— Ти ніколи не відповідала на мої жарти.
— Дурниці, тобі так здається.
— Галинко...
— Де довідник? Баранчик — то справді смішне прізвище.
— Не вигадуй, воно звичайне.
— А от і ні.
Вона взяла телефонний довідник, перегорнула сторінки до літери "б".
— Ось воно.
І тоді ні сіло ні впало почала набирати номер.
— Що ти намислила?
Галинка тільки махнула рукою. В слухавці потяглися довгі гудки. А потім: "Алло!"
— Це Баранчик? — спитала.
— Так.
— Та невже таки справжній Баранчик?
— У вас що — не всі дома?
— Баранчик, бе-е-е-е...
Потім вона засміялася й поклала трубку.
— Що він тобі сказав?
— Послав під три чорти, що ж іще.
— Тебе? — бозна-чому здивувався я. І швидко набрав той же номер.
— Алло!
— Слухай, Баранчику, не смій грубіянити моїй коханій,— випалив я.— Бе-е-е,— і кинув трубку.
— Що ти сказав?
— Сама чула, щоб він тобі не грубіянив.
— Ні, не те.
Підійшов Мартірос. Вуглинами полискують чорні очі, хоч зайчики ними пускай, дрібно закучерявлений чуб, ніби ніколи його не торкався гребінець. Мартірос одним оком пасе Галинку, другим підморгує до мене і свариться пальцем. Потім поважно схиляється перед Галинкою, шляхетно припрошує її до танцю, а мене мордують безглузді ревнощі. Знаю, що вони дурні, а от нічого не можу з собою вдіяти. Втім, і ці ревнощі приносять мені якусь незбагненну щемливу втіху.
— Сергію! Давайте до столу! — весело співчуває мені Поля.
Вперто хитаю головою. Почуття самоти теж солодке.
— Погляньте на нього, він зараз викличе Мартіроса на дуель.
Сміх.
Запалюю чергову цигарку. Приплющую очі. Ми з нею в достиглому вишняку. Червоні ягоди рясними гронами спадають до її худеньких оголених пліч. Я ловлю губами вишні і ненароком торкаюся ніжного тіла, губ, які так схожі на вигріті сонцем ягоди.
Перегодом біля мене сідають Галинка й Мартірос.
— Поглянь, Сергію, він схожий на баранчика,— киває дівчина на кучеряву чуприну іменинника.
— Невже? — Мартірос вдає ображеного, але це в нього зовсім не виходить. Не вміє він ображатися.— Ти ще не бачила справжнього баранчика. От приїзди влітку до Вірменії. Шашлик зробимо. Приїдеш?
— А Сергій?
— Усі приїжджайте.
— Тоді згода. Спершу поїду на Україну, а потім до Вірменії.
Я ловлю її ніжний і трохи лукавий погляд.
Мартірос "образився" знову і, кумедно спохмурнівши, справді якось по-овечому, відійшов до столу.
— Галинко...
— Хочеш,— веселіє вона,— подзвонимо до Баранчика?
— Тобі дозволено все. Я люблю тебе.
Її рука з телефонною трубкою зависає в повітрі.
— Скажи що-небудь. Не мовчи,— прошу пересохлим голосом так тихо, що й сам себе не чую.
— Ти хороший хлопчик,— усміхається Галинка, але я помічаю, що її очі не сміються. Я знаю їх, ці очі, зараз вона дивиться в себе. А потім, ніби щось пригадавши, Галинка починає набирати номер. Це — телефон Баранчика. Я беру її руку в свою і зупиняю диск.
— Не треба,— кажу.— Баранчик має ріжки, буцне.
— Хіба ти мене не захистиш?
— Захищу, звичайно. Але...
— Ти боїшся його?
— Ні, не те.
— А що?
— Я ревную тебе.
— До Баранчика?
— Так.
— Мені це подобається. Це ж просто чудово, що ти ревнуєш мене до такого милого чоловіка. Я скучила за ним.
Галинка швидко набирає номер, і здається, то вона не в трубку говорить, а до мене:
— Як поживаєш, Баранчику?
ІV
Почалися екзамени. Ми засіли за конспекти і мусили "гратися" в інші довідники: баротал, баротравма, батилол... А про Баранчика, звісно, забули. Не до розваг було і не до вечорниць. Правда, у Жені ще зустрічалися, інколи гуртом і зубрилося краще, однак Галинка готувалася вдома. Тепер ми бачилися вряди-годи, та й то поміж іншим — під час екзамену, в коридорі.
Що мені тих коротких хвилин? Я хотів бути з нею щомиті. Дивитися, як вона читає, сидить, йде, їсть, спить, дихає... Та коли підходив до неї — і в ті скупі хвилини голос пересихав у горлі, і я ненавидів себе за хлопчачі вагання.
— Галинко...
— А, привіт! Ну, як там у тебе?
— Все гаразд.
— А правда ж, Селіванов не такий страшний, як удавав із себе. Зовсім не ставить двійок.
— То він тільки лякав, щоб ми готувалися.
— Авжеж, лякав. А тут майже і не питає. Ще й жартівник такий. Каже, мені дуже пасує білий халат.
— Біле тобі до лиця. Тоді ти схожа на снігову дівчинку.
— Справді?
— Тільки я хотів би, щоб у снігових дівчаток було ще й серце. Гаряче-гаряче.
Потім я проводжаю Галинку додому. Біля її під'їзду ми зупиняємось і якийсь час дивимось одне на одного. Галинка ледь-ледь усміхається — лиш кутиками губів, але очі її серйозні. Здасться, вона трохи підсміюється наді мною, тільки не подає виду. Жаліє?
— До побачення,— каже Галинка.
— Постривай... — Мені дерев'яніє язик, здається, я забув усі до одного слова.
І тут вона раптом першою розриває тишу:
— Ти справді кохаєш мене?
Я відважуюсь і беру її руку в свою. Вона холодна.
— Сама знаєш.
— Ні, я нічого не знаю. За що ти мене кохаєш?
Хочу сказати їй щось дуже гарне-гарне, але слова так і не піддаються. І ніби аж зозла кажу:
— Ні за що.
— Ні за що? — березові листочки очей стають ще кругліші.
— Так, ні за що.
— Як це?
— Хіба можна любити за щось? Коли любиш за щось одне, то виходить чогось і не любиш? Так не буває.
— А як?
— Я люблю тебе всю. Очі, коси, руки, голос... Ти віриш?
Вона сумно дивиться на мене. І мовчить.
— Чуєш, люблю усю до краплини?
— Сергію...
— Що?
— Мені страшно.
— Чому?
— Не знаю... Все це так... що мені аж страшно.
— Ти так нічого й не скажеш?
— Я... не знаю.
— Не любиш...
— Я люблю... Люблю Гоголя, люблю вишні і сліпий курячий дощ.
— Галинко... — Як хочеться, щоб зелене світло її очей перелилося в мої. Хочеться на мить стати маленькою мурашкою і знемагати в зітханні її губ, як у нічних пахощах матіоли.
— Я чекатиму тебе, Сергію, завтра біля собору, ввечері. Добре?
— Ти ще питаєш.
— До побачення.
— До побачення, Галинко...
Якби ж я знав, що станеться потім. Коли б я знав, яке над нами нависало лихо. Лихо, що розлучав людей, забирав в них мрії і розбиває долі. Якби я усе це знав, хіба ж було б наше прощання таким!
Я так і не тримав Галинку в своїх обіймах, не цілував її губи, очі, маленького, як у пташини, носика. Наша зустріч не відбулася.