Як поживаєш, Баранчику?

Сторінка 2 з 7

Шкляр Василь

— Не будь таким. Я люблю, коли ти жартуєш.

— Ти ніколи не відповідала на мої жарти.

— Дурниці, тобі так здається.

— Галинко...

— Де довідник? Баранчик — то справді смішне прізвище.

— Не вигадуй, воно звичайне.

— А от і ні.

Вона взяла телефонний довідник, перегорнула сторінки до літери "б".

— Ось воно.

І тоді ні сіло ні впало почала набирати номер.

— Що ти намислила?

Галинка тільки махнула рукою. В слухавці потяглися довгі гудки. А потім: "Алло!"

— Це Баранчик? — спитала.

— Так.

— Та невже таки справжній Баранчик?

— У вас що — не всі дома?

— Баранчик, бе-е-е-е...

Потім вона засміялася й поклала трубку.

— Що він тобі сказав?

— Послав під три чорти, що ж іще.

— Тебе? — бозна-чому здивувався я. І швидко набрав той же номер.

— Алло!

— Слухай, Баранчику, не смій грубіянити моїй коханій,— випалив я.— Бе-е-е,— і кинув трубку.

— Що ти сказав?

— Сама чула, щоб він тобі не грубіянив.

— Ні, не те.

Підійшов Мартірос. Вуглинами полискують чорні очі, хоч зайчики ними пускай, дрібно закучерявлений чуб, ніби ніколи його не торкався гребінець. Мартірос одним оком пасе Галинку, другим підморгує до мене і свариться пальцем. Потім поважно схиляється перед Галинкою, шляхетно припрошує її до танцю, а мене мордують безглузді ревнощі. Знаю, що вони дурні, а от нічого не можу з собою вдіяти. Втім, і ці ревнощі приносять мені якусь незбагненну щемливу втіху.

— Сергію! Давайте до столу! — весело співчуває мені Поля.

Вперто хитаю головою. Почуття самоти теж солодке.

— Погляньте на нього, він зараз викличе Мартіроса на дуель.

Сміх.

Запалюю чергову цигарку. Приплющую очі. Ми з нею в достиглому вишняку. Червоні ягоди рясними гронами спадають до її худеньких оголених пліч. Я ловлю губами вишні і ненароком торкаюся ніжного тіла, губ, які так схожі на вигріті сонцем ягоди.

Перегодом біля мене сідають Галинка й Мартірос.

— Поглянь, Сергію, він схожий на баранчика,— киває дівчина на кучеряву чуприну іменинника.

— Невже? — Мартірос вдає ображеного, але це в нього зовсім не виходить. Не вміє він ображатися.— Ти ще не бачила справжнього баранчика. От приїзди влітку до Вірменії. Шашлик зробимо. Приїдеш?

— А Сергій?

— Усі приїжджайте.

— Тоді згода. Спершу поїду на Україну, а потім до Вірменії.

Я ловлю її ніжний і трохи лукавий погляд.

Мартірос "образився" знову і, кумедно спохмурнівши, справді якось по-овечому, відійшов до столу.

— Галинко...

— Хочеш,— веселіє вона,— подзвонимо до Баранчика?

— Тобі дозволено все. Я люблю тебе.

Її рука з телефонною трубкою зависає в повітрі.

— Скажи що-небудь. Не мовчи,— прошу пересохлим голосом так тихо, що й сам себе не чую.

— Ти хороший хлопчик,— усміхається Галинка, але я помічаю, що її очі не сміються. Я знаю їх, ці очі, зараз вона дивиться в себе. А потім, ніби щось пригадавши, Галинка починає набирати номер. Це — телефон Баранчика. Я беру її руку в свою і зупиняю диск.

— Не треба,— кажу.— Баранчик має ріжки, буцне.

— Хіба ти мене не захистиш?

— Захищу, звичайно. Але...

— Ти боїшся його?

— Ні, не те.

— А що?

— Я ревную тебе.

— До Баранчика?

— Так.

— Мені це подобається. Це ж просто чудово, що ти ревнуєш мене до такого милого чоловіка. Я скучила за ним.

Галинка швидко набирає номер, і здається, то вона не в трубку говорить, а до мене:

— Як поживаєш, Баранчику?

ІV

Почалися екзамени. Ми засіли за конспекти і мусили "гратися" в інші довідники: баротал, баротравма, батилол... А про Баранчика, звісно, забули. Не до розваг було і не до вечорниць. Правда, у Жені ще зустрічалися, інколи гуртом і зубрилося краще, однак Галинка готувалася вдома. Тепер ми бачилися вряди-годи, та й то поміж іншим — під час екзамену, в коридорі.

Що мені тих коротких хвилин? Я хотів бути з нею щомиті. Дивитися, як вона читає, сидить, йде, їсть, спить, дихає... Та коли підходив до неї — і в ті скупі хвилини голос пересихав у горлі, і я ненавидів себе за хлопчачі вагання.

— Галинко...

— А, привіт! Ну, як там у тебе?

— Все гаразд.

— А правда ж, Селіванов не такий страшний, як удавав із себе. Зовсім не ставить двійок.

— То він тільки лякав, щоб ми готувалися.

— Авжеж, лякав. А тут майже і не питає. Ще й жартівник такий. Каже, мені дуже пасує білий халат.

— Біле тобі до лиця. Тоді ти схожа на снігову дівчинку.

— Справді?

— Тільки я хотів би, щоб у снігових дівчаток було ще й серце. Гаряче-гаряче.

Потім я проводжаю Галинку додому. Біля її під'їзду ми зупиняємось і якийсь час дивимось одне на одного. Галинка ледь-ледь усміхається — лиш кутиками губів, але очі її серйозні. Здасться, вона трохи підсміюється наді мною, тільки не подає виду. Жаліє?

— До побачення,— каже Галинка.

— Постривай... — Мені дерев'яніє язик, здається, я забув усі до одного слова.

І тут вона раптом першою розриває тишу:

— Ти справді кохаєш мене?

Я відважуюсь і беру її руку в свою. Вона холодна.

— Сама знаєш.

— Ні, я нічого не знаю. За що ти мене кохаєш?

Хочу сказати їй щось дуже гарне-гарне, але слова так і не піддаються. І ніби аж зозла кажу:

— Ні за що.

— Ні за що? — березові листочки очей стають ще кругліші.

— Так, ні за що.

— Як це?

— Хіба можна любити за щось? Коли любиш за щось одне, то виходить чогось і не любиш? Так не буває.

— А як?

— Я люблю тебе всю. Очі, коси, руки, голос... Ти віриш?

Вона сумно дивиться на мене. І мовчить.

— Чуєш, люблю усю до краплини?

— Сергію...

— Що?

— Мені страшно.

— Чому?

— Не знаю... Все це так... що мені аж страшно.

— Ти так нічого й не скажеш?

— Я... не знаю.

— Не любиш...

— Я люблю... Люблю Гоголя, люблю вишні і сліпий курячий дощ.

— Галинко... — Як хочеться, щоб зелене світло її очей перелилося в мої. Хочеться на мить стати маленькою мурашкою і знемагати в зітханні її губ, як у нічних пахощах матіоли.

— Я чекатиму тебе, Сергію, завтра біля собору, ввечері. Добре?

— Ти ще питаєш.

— До побачення.

— До побачення, Галинко...

Якби ж я знав, що станеться потім. Коли б я знав, яке над нами нависало лихо. Лихо, що розлучав людей, забирав в них мрії і розбиває долі. Якби я усе це знав, хіба ж було б наше прощання таким!

Я так і не тримав Галинку в своїх обіймах, не цілував її губи, очі, маленького, як у пташини, носика. Наша зустріч не відбулася.