— Гаразд, мовчатиму.
...Того ранку прибув з Дону Фрол Разін. Степан дуже йому зрадів. Посилав він його на Дон з великим ділом: розпустити перед козаками такий райський хвіст, щоб вони руки заломили від захвату й подиву, і всі — ну, не всі, більшість — пішли до Степана, під його драні вольні прапори. Послав він з братом гармати, багато казни государевої — приказів: астраханського, чорно-ярського, царицинського, камишинського, саратовського, самарського. Звелів розпалити донців золотом і гукнути охочих.
— Ну, розкажи, розкажи. Як там?
— Мишко Самаренін у Москву поїхав із станицею...
Степан ураз спохмурнів, розуміюче кивнув головою:
— Доносити. Ех, козаки, козаки...— Сплюнув, довго сидів, дивився під ноги. Вражала його ця страхітлива здатність людей—бігати до когось скаржитися, доносити, щиро, гірко вражала.— Куди ж ми отак притан-цюємо? Га? — Степан подивився на брата, на Ларка, на Матвія.— Козаки?
Відповів Матвій:
— Туди й пританцюємо, куди вже пританцювали: посадили супостатів на шию та й носимося з ними, як з писаною торбою. Вони через те й дивляться скоса на вас: ви в них, як більмо на оці: тягнуться до вас, тікають... Вони мужика прив'язують, а ви одв'язуєте — їм і не подобається.
— Мужики — дарма: вони споконвіку в неволі, а навіщо ж козаки самі в ярмо лізуть? Оцього вже — кілком убивай мені в голову — не можу второпати.
— Корній каже...— почав був Фрол.
— Стривай,— сказав Степан.— Ну їх усіх... Корнія, мурнія... гадів повзучих. Злитися почну. У нас сьогодні — свято. Без питва! Сьогодні хай відпочине душа. Там буде... нелегко.— Степан показав очима вверх по Волзі.— Мийтеся, періть, їжте досхочу, вилежуйтеся на траві... А я в лазню поїду. В село. Хто зі мною?
Виявили бажання теж помитися в лазні Ларко, Матвій, Фрол, дід Любим, Федір Сукнін. Узяли ще з собою "царевича" та "патріарха".
"Патріарх" нездужав з похмілля, тому-то за лазню мало не бухнувся був привселюдно в ноги отаманові.
— Батечку, як у воду дивився!.. Треба! Благослови тебе, боже! Лазня — друга мати наша. А я вже зажурився був. От напоумив тебе господь з лазнею, от напоумив!,.-— "Патріарх" радів, як дитина. Збирався.— Яка ясна голівонька в тебе, батьку-отамане. Ех, улаштуємо ла-зеньку!..
Згодом, коли пливли вниз по Волзі, до села, Степан бесідував з "патріархом".
— Скільки ж ти, отче, всадити можеш за раз? Відро?
— Пива чи горілки?
— Ну, пива.
— Відро можу.
Оце так утроба! Патріарша.
— Сам я з мужиків родом. Поки патріархом не зробився, погорював. По ярмарках ходив — добрих людей дивував. Ти спитай, чим дивував!
— Чим же?
— Було в мене заведено так: випивав якраз відро меду, маслаком заїдав...
— Як маслаком?
— А зубами його... тільки хрумтить. На дрібки його — і ковтав. Нічого. Потім об голову — от-тако — ламав голоблю і мовби в зубах колупався нею...
— Г олоблею?!
— Та так — зумисне, для сміху. Звісно, в рота вона не влізе.
— А чи був жонатий коли?
.— Пробував — не витримували. Тікали. Я не серджуся — важко, звичайно.
— А родом ти звідки?
— А ось — майже мої рідні місця. Он там у Волгу, праворуч, Сура впадає, а в Суру —— невелика річечка Шукша... Там і село моє було, теж Шукша. Воно розбіглося, село. Ми, бач, коноплі вирощували та поміщикові звозили. А потім ми ж мочили їх, сушили, тіпали, мички микали... Ну, вірьовки сукали, канати. Тим і жили.
І поміщик тим самим жив. Він їх у Москву відвозив, вірьовки, там продавав. А тут, на Покрову, сталося — погоріли ми. Та так погоріли, що жодної хати цілої не лишилося. І поміщик наш згорів. Ну, поміщик зібрав, що зосталося, та й виїхав. Більше, мовляв, з коноплями морочитись у вас не буду. А нам — чого ждати? Голод-ної смерті? Розбрелися по світу куди очі бачать. Мені-то що? —підперезався та й пішов. А з сім'ями — ото горе. Аж у Сибір подався дехто... Там, видно, й пропали, сердешні... У мене брат пішов... двоє діточок, ні слуху ні духу.
— Ну, і пішов ти по ярмарках? — цікаво було Степанові.
— І пішов... По Волзі шастав — люблю Волгу.
— А потім?..— цікавився далі Степан, але згадав і осікся: йому годилося знати, як склалася доля "патріарха" — висока доля;— Твоїх земляків немає у війську? Не стрічав? — спитав він.
— Ні, не стрічав.
— Стрінеш, одверни пику — не знаєш. Так краще буде.
— Вони, видно, далеко розбрелися. До Сибіру багато збиралося. Прочули: землі там вільні...
Степан перестав розпитувати, замислився.
Сибір для Разіна — це Єрмак, його спасенний шлях, туди він утік від петлі. Часом і в нього виникала думка про Сибір, але додумати до кінця цієї думки він жодного разу не додумав-, далеко він десь, Сибір той. Єрмака взяли за горло, він через те й рушив до Сибіру, Степан сам поки що тримав за горло...
...Лазня стояла прямо на березі Волги. "Патріарх" захотів сам натопити її. Звеселився, піднісся духом... Навіть обличчя засяяло у незламного волгаря.
— Я на похмілля завсігди сам топив — умію. Юшку зварити та лазеньку натопити — це, голубе, вміти треба. Жінки не вміють.
— Валяй,— благодушно мовив Степан. І сам пішоИ на берег, до води. Хотілося побути самому... Вклинилися в думки — Єрмак, Сибір... і захотілося додумати про все це і про себе.
Деньок видався сіренький, теплий, задумливий. З річки потягувало вільгістю... Гнилизною повівало і рибою.
Степан підняв рівненьку палицю і пішов уздовж берега. Ішов і спихав гниляки у воду. І думав. Рідкісні дні випадали Степанові отакі — безлюдні, спокійні, біля води. Він дуже любив річку. Міг довго сидіти чи ходити... Іноді, коли ніхто не бачив, майстрував маленькі стружки й пускав на воду. Для цього обстругував ножем дощечки, врізував у них щоглочки, на щоглочки — вітрила з березової кори — і виряджав у дорогу. І стежив, як вони пливуть.
Степан думав того журного, любого дня так.
Чому не вийшло в Івана Болотникова? Адже близько був... Васько Ус — славний козак, шкода, що хворість якась накинулася, але Васько — пень: він турбується, тією чи не тією дорогою йти. Не тут собака заритий. Ось розказали: якийсь дід на Москві привселюдно заявив, що бачив у Стеньки царевича Олексія Олексійовича, що Стенька веде його на Москву — посадити на престол замість батька, який зовсім поникнув перед боярами. Старому — канчуків: якого царевича бачив?