"Живого, справдешнього царевича".— "І що ж ти, коли прийде Стенька до Москви?" — "Вийду стрічати хлібом-сіллю". Старого повісили. От якби всі отак! Усіх не перевішаєш. Коли б усі так, усією громадою — стали на смерть... Тільки як їх усіх підняти? Не піднімеш. Ідуть... Одні йдуть, інші дивляться, що з цього вийде. І оці тисячі,— сьогодні з тобою, а завтра по домівках розбрелися. В Івана тому й не вийшло, що не піднялися всі. Як по піску йшов: ішов, ішов, а слідів немає. І в мене так: із Астрахані пішов, а хоч знову туди повертай — не опора вже вона, негодяще місто. І Царицин, і Самара... Поки йдеш, усі з тобою, все добре, пройшов — наче вік тебе там не було. Отак правувати без кінця можна. Треба Москву брати. Треба брати Москву. Слабого царя вниз головою на стіні повісити — щоб усі бачили. Тоді задкувати нікуди буде. А до Москви треба пробиватись, як вулицею,— з козаками. Ці мужицькі тисячі — це для шуму, для грози. Вся Русь не підніметься, а тисячі ці нехай насувають — хоч шуму багато, і то добре. Фрол привів із собою козаків, Степан думав, що він приведе більше, але на Дону — розкаряка, злякалися: настрахав, як це не дивно, як не безглуздо, розмах війни. Треба буде після Синбірська знову на Дон послати... Як надихнути дурнів?
Отак думаючи, далеко зайшов Степан берегом. Версти зо дві. І село минув, і йшов потихеньку далі, поки його не наздогнав "патріарх". Гукнув здалеку:
— Батьку!.. Гей! Ми вже спохватилися за тобою! Ходімо перший жарок зловимо. Чудова вийшла лазенька!
— Швидко ти впорався,— сказав Степан, повернувшись і підходячи до "партіарха".— Ну, ходімо, ходімо.
— Я скрізь швидкий! І втоми зроду не знав, їй-богу. За трьох коней тяг,— похвалився "патріарх".
— Ну?
— Не брешу! Ось тобі хрест.— Здоровило "патріарх" поклав на собі святий зйак.— Одного разу побився об заклад з нашим поміщиком: витримаю за трьох коней чи ні.
— Як це?
— А, бач, конополі, перед тим як їх у терниці пустити, спершу по колу кіньми топчуть: ще зовсім свіжі, міцні — кострицю виламують. Розкладуть колом — отак заввишки,— "патріарх" показав рукою від землі,— злигають троє коней, стоїть ото посередині хлопчак і поганяє їх. Вони ходять по колу, мнуть копитами, ламають кострицю... Так одну закладку до полудня, а то й довше топчуть. Перевертають акуратно, щоб не позаплутувати, і топчуть далі. Я кажу поміщикові: "Давай я тобі теж до обіду всю закладку обімну. А ти мені за це — піввідра сивухи і полотна на штани та сорочку".— "Давай,— каже.— Витримаєш?" — "Це,— кажу,— не твій клопіт. Ти краще готуй сивуху і полотно на одежу". Але був у мене, правда, ще один уговор з поміщиком! довкола стоятимуть молодички і в долоні припліскуватимуть мені, підспівуватимуть. Ще й дід із сопілкою. "Гаразд",— каже.
Вистругав я собі дерев'яні колодки на ноги, взув їх на онучки... Дід Кудряш,— ми його за лисину так прозвали,— заграв мені до танцю, а дівки й молодиці підспівувати почали та в долоні припліскувати. І пустивсь я — в колодках отих — по коноплях витанцьовувати. Ех!.. Та з присвистом, з пісеньками всякими... Дівки вуха затуляють, а самим послухати кортить, наче я їх не знаю. І поміщик гут-таки стоїть, регоче. Сонечко вже високо підбилося, а я все витинаю. "Може,— каже,— сивухи трохи?" — це поміщик. "Ні,— кажу,— такого уговору не було". А мені сивухи шкода: вип'єш, а вона враз уся потом вийде. Думаю, я її краще вечірком у холодочку вглушу. Танцюю. З мене піт градом... Сорочку скинув, танцюю. Передихнув, поки коноплі перевертали, і знову. Отак до обіду всі їх і перем'яв. Навіть трохи раніше.
Степан задумливо слухав "патріарха". Наприкінці розповіді невлад мовив:
— Ну... Може, й так... Га?
"Патріарх", збагнувши, що отаманові не до його розповідей, бо якісь журні думки обсіли, важко ляснув його по спині:
— Не сумуй, отамане. Ось як усе добре! А ти носа похнюпив. Чого?
— Так, отче... Нічого.— Степан помовчав... Подивився на "патріарха", усміхнувся: — Смішно ти годувався... по ярмарках. Треба ж додуматися!
Лазню "патріарх" розжарив так, що дихати було боляче — обпікало рота.
— Ти з глузду з'їхав! —вигукнув Степан, задкуючи з лазні. В передбанник.— Ми тут дуба дамо к бісу. Як вона ще не спалахнула?
— Ну, перечасуй трохи,— порадив старий богатир.— Нехай жар одм'якне, а то й справді горло дере. Зараз одм'якне! — Він надів шапку, рукавиці й поліз рачки на приполок.— О-о!.. Як дере! Ач, гне, ач, гне!..
Степан сів поки що на поріжку передбанника.
— Доберися до кам'янки, там збоку діжка з водою, зачерпни ківш — лини на кам'янку! — гукнув "патріарх".
Степан намацав діжку, ківш біля неї, зачерпнув повен ківш і хлюпнув на кам'янку. Кам'янка люто — з шипінням, з тріском — вивергнула смертоносний жар. Степан знову вискочив з лазні.
— Залиш двері відчинені! — загорлав зовсім невидимий тепер за парою "патріарх". І заходився там шмагати себе віником. Кректав, мукав, охав, ухав блаженно.— Уся скверна вийде! Весь новим стану, якщо шкіра не полопається!.. От-так! От-так! О-о!..
— Помреш! — гукнув Степан.— Серце лусне.
"Патріарх" зліз із приполка, ліг на підлозі — головою на поріг.
— От-так, батечку-отамане, і виганяють із себе всю нечисту силу. Це мене двоперсники навчили, старці. Бував я в них у Керженці... Подобаються вони мені, тільки не п'ють.
— А сам ти до якої більше схиляєшся: до старої чи до нової? — спитав Степан.— Що ж старці кажуть? Дуже клянуть Никона?
— Клянуть...— непевно якось мовив старий.— Вони багато не балакають про це. А самі додержуються звичаю. О-о, тут вони...
— А до якої сам ближче? Теж до старої?
— Не можу до старої — змія люблю зеленого. До нової... Я, правду кажучи, не дуже розбираюся: через віщо в них там розкол вийшов? Христос — один — для тих і для цих. А чого тоді? В Христа я сам вірую.
— А хрестишся як?
— А ніяк. Подумки, "Осподи, баслови" — і все. Христос так і вчив: більше не треба. Не схибиш. І тобі так раджу.
Помовчали.
— Отче, ану, скажи мені,— почав Степан,— от сів я на Москві царем. Ану... піднатужся, прикинь — так вийшло. Сів. А тебе зробив справдешнім патріархом...
"Патріарх" дивився знизу здивованими очима.
— Ну, і що ж ми з тобою робитимемо? — спитав він.