— Та ні, я спав, поки ти не застогнав...
— Застогнав?
— Ну. Що за сон такий?
— Не знаю... дурний сон. Не пам'ятаю. Випив зайвого. Ти чого тут?
— Спав тут...
Степан пригадав учорашнє... козака Купріяна... Опустив голову й коротко простогнав.
— Випити, може?..— порадив Аарко.
— Ні, Аарко... тобі не страшно?—спитав Степан.
— О! — здивувався Аарко.
— Ні, не те кажу: не тяжко? Душно якось... Га?
— Та ні... Чого? — не розумів Аарко.
— Гаразд... Таж я — хильнув учора зайвого, справді.
— Похмелись!
— Іди спати, Аарко... Дай побути самому.
Аарко, заспокоєний мирним тоном отамана, пішов досипляти в намет.
Усі спали; величезна, ясна, червона ніч нечутно текла і збігала кудись у світ чужий, неосяжний — геть із землі.
Рано-вранці, ледь благословилося на світ, Степан був на ногах.
Табір ще спав міцним сном. Весь берег був суціль усіяний сплячими. Тільки подекуди стовбичили вартові. Та біля самісінької води, віддалік від табору, спиною до нього нерухомо сидів самотній чоловік; можна було подумати, що він спить отак — сидячи. І хоч було це неблизько, Степан упізнав того чоловіка і через увесь табір попрямував до нього.
Це був Матвій Іванов. Він не спав. Забачивши Степана, він зітхнув, повів очима на табір і сказав так, наче він сидів і щойно про це думав:
— Ось вони, вояки твої... Набіжи півсотні стрільців — до обіду всіх вирубають. З перепочинком. Не добудитися ніяким вартовим...
Степан зупинився й подивився на воду.
— Угамуйся, Степане,— заговорив Матвій майже вимогливо, але з непідробною гіркотою в голосі.— Угамуйся, Христа ради, з пиятикою! Що ти робиш? Ти ось зібрав їх — тридцять тисяч — та всіх їх одного дня й порішиш. Гріх-бо який!.. І чого це ти знову зірвався? Чи тобі не шкода їх, Степанку?—У Матвія на очах з'явилися сльози.— Надіє ти наша, заступнику наш, батечку,— пропадемо ж ми. Приведи під Синбірськ отаку похмільну ораву — що ж буде? Переб'ють, як баранів! Чому ти такий став? Навіщо козака вбив учора? — Матвій витер кулаком сльози.— Радів, сердешний,— від шаха втік. Прийшов!.. Степанку!.. Ти що ж, вірити перестав, чи як? Що з тобою таке?
— Мовчи! — глухо сказав Степан, не обертаючись.
— Не мовчатиму я! Рубай ти мене тут, катуй — не мовчатиму, Не твоє тільки самого це діло. Русь-матінка, вона всім дорога. А люди!.. Вони хатини покидали, діточок голодних позалишали, голови свої ладні покласти — наобіцяв ти їм...
— Мовчи, Матвію!
— Наобіцяв ти їм — порятуєш од бояр та дворян, волю даси — даремно! Візьмися за діло, Степане. Там — Синбірськ! Це тобі не Саратов, не Самара. Там Мило-славський міцно сидить. І, кажуть, Борятинський та Урусов на підході. А нам би Синбірськ до Борятинського взяти. Чи ж до бенкетів тут? Чи є коли? Адже не на Дону ти! І не в Персії. Це — Русь... Тут і в'язи скрутити можуть. Жени від себе п'янюг різних!.. Або дай мені волю —— я їх оцими своїми руками душитиму, оглашенних, хоч і не злий я чоловік. Погубителі!.. Одна в них думка — напитися. А що ми крівцею своєю впитися можемо — їм до того байдуже. Візьмися, Степане, за гужі, візьмися. Я знаю — тяжко, ти не кінь. Та як же тепер?.. Зробив добро —— не кайся, це давня приказка, Степане, вона не даремно живе, не даремно її пам'ятають... Тільки добро й пам'ятають на землі, більше нічого. Не хитайся, Степане, не слабни... Люба, дорога людино... Як іще просити тебе? Хочеш, на коліна перед тобою стану!..
Степан повернувся й пішов до табору. Відійшов далеко, став і так свиснув, що чайки з води знялися. ‘
— Господи, дай йому розуму й спокою,— з несподіваною вірою сказав Матвій, дивлячись на улюбленого атамана.
Табір став прокидатися. Заворушився.
Степан пішов був до намету, але раптом зупинився й подивився в бік Матвія... Постояв, подивився й швидко пішов до нього.
Матвій ждав.
— Ось тобі й каюк прийшов, Матвію,— сказав він сам собі неголосно.
— Ти ось не боїшся вчити мене,— здаля ще заговорив Степан,— не побійся сказати і всю правду. Збрешеш — будеш у Волзі.— Став перед Матвієм, якийсь час дивився в очі йому.— Я повів їх! — Показав рукою назад, на табір.— Я! Але ж воля усім потрібна!.. Усім?!
— Усім.
— А коли скоїться гріх який під Синбірськом чи де — поб'ють: кому ці сльози віділлються? Степанові?! Степан— лиходій, розбійник, погубитель — до заколоту схилив!
— Ти питаєш тільки чи вже суд чиниш?
— Не крути хвостом!
— Усім віділлються, Степане. А тобі в першу голову. Тільки не лякайся ти цього — горе буде, а не докір.
— На чию душу провина ляже?
— На твою. Тільки провини знову немає — горе буде. А горе та недоля нам не вперше. Таке горе — не горе, Степане, собачим життям вік свій прожити — оце горе. І це ще не горе — прожив би, та помер — діти наші теж на собаче життя приречені. А в дітей свої діти будуть — і вони теж. Оце горе!.. Яка ж тут твоя провина? Це щастя наше, що знайшовся ти такий — повів. І веди, і не думай про лихе. Тільки сам не хитайся. Немає ж у нас
нікого більше — ти нам і цар, і бог. І начало. І ватаг. Може, дасть бог, витримаємо, і нам сонечко засвітить. Не все ж, мабуть, ніч?
— Ну, й не бідкайтеся тоді. А то дорікань потім не оберешся. Знаю: всі тоді кинуться винуватого шукати.
— Та ніхто й не бідкається! Я кажу, воєводи з усіх боків ідуть... І яка ж тут провина твоя, коли псів спустили? Та й цар... Та ні, яка ж провина?! Тут кілки в руки — та поможи, господи, пробитись. Тільки з розумом пробиватись, уміючи, ось я про що. А ти — умієш, ось і просимо тебе: не бійся сам, сам попереду не хитайся, а ми вже — за тобою. Ми за тобою теж хоробрі.
— Не пропадемо! — різко сказав Степан, наче осадив потайні свої, тривожні думки.
— Неохота, батьку. Ох, неохота.
— Ось... Зробимо так: сьогодні не підемо. Зберемося з духом. Підождемо Мишка Осипова з людьми.— Степан помовчав.— 3 гульбою перечасуємо, справді. Зберемося з духом, зміцніємо.
Матвій, щоб не сполохати отаманового настрою, серйозного, доброго, мовчав.
— Зберемося з духом,— ще раз сказав Степан. Подивився на Матвія, усміхнувся: —Чого ти лаєш мене?
— Я молюся на тебе! Молю бога, щоб він дав тобі ума-розуму, укріпив тебе... Ти глянь, скільки ти за собою ведеш!..
— Ну, загугнявив...