У своєму вступному слові директор школи коротко пояснив значення освіти у нас і в капіталістичних країнах, а потім сказав, що відтепер ми люди самостійні, що школа дала нам усе, що тільки могла дати, і що надалі ми можемо поводитись, як нам захочеться, хоч і на головах ходити. Потім він почав викликати нас за алфавітом. Давши учневі стислу характеристику, директор вручав йому атестат зрілості, міцно тиснув руку і оглядався на фотографа Павлушу, який тримав напоготові підвішену до апарата "грушу". За Павлушиним знаком учень застигав. Павлуша лічив у думці до десяти і раптом махав рукою,— готово, мовляв, пташка вилетіла. І в ту ж мить оркестр ударяв туш.
Коли було охарактеризовано мене, оркестранти забули, що вони на урочистому засіданні, й заграли "Таво чемо"36. Директор грізно блиснув очима, і оркестр одразу ж перейшов з "Таво чемо" на туш.
Після урочистого засідання мав бути концертний відділ, та, оскільки виступав наш сільський хор, який ми чули тисячу разів, усі пішли додому.
Коли я показав бабусі атестат зрілості, вона пригорнула мене до грудей, сказала, що тепер її і смерть не візьме, зросила сльозами мій атестат. Потім раптом вона посерйознішала, скоса глянула на мене, поклала атестат на стіл і вийшла з кімнати. Я не зрозумів, що вона зібралася робити.
Через п'ятнадцять хвилин бабуся вступила в двір, ведучи за собою Іліко й Іларіона. Всі троє зайшли до кімнати.
— Сідайте, сусіди! — сказала бабуся.
Іліко та Іларіон посідали.
— Ну що, бічо, яке ще лихо тебе спіткало? — спитав Іларіон.
— Нічого особливого, атестат зрілості одержав,— відповів я і подав йому атестат.
— Того я й покликала вас,— сказала бабуся.— Подивіться, ради бога, справжній це атестат чи такий, як і торішня похвальна грамота, що потім виявилась чужою.
Іларіон узяв атестат, довго вертів його в руках, пильно розглядав печатку, підписи, навіть на світло подивився і потім передав Іліко. Іліко проробив з атестатом те саме, тільки ще ретельніше, і віддав його бабусі.
— Його це атестат, комар носа не підточить!— сказав Іліко.
— Справді? — спитала бабуся.
— Справді! По-перше, він не міг би дістати чистий бланк атестата; по-друге, печатка справжня; по-третє, атестат з другого боку заповнений російською мовою, а цього не зміг би зробити жоден учень Заблони; і по-четверте, погляньте на оцінки: хоч би на сміх, одна четвірка, самі трійки!
— Дай боже тобі радості, Іліко! — полегшено зітхнула бабуся.
Іларіон знову взяв у руки атестат.
— А-тес-тат зрі-лос-ті!— прочитав він по складах, потім устав, постукав пальцем по моєму лобу, прислухався до звуку і, невдоволено нахмурившись, промовив до Іліко: — Ну, дорогий Іліко, якщо вже цей зрілий, то я тоді мудрець.
— Це нічого,— сказав Іліко.— Помідори, які везуть на продаж до міста, теж збирають недостиглими, щоб вони не подавилися. А в дорозі вони дозрівають. Мабуть, і це такий фрукт.
— Ну, коли так, давайте вирішувати, що йому тепер робити, де влаштуватись, яку обрати професію. Не подасться ж він до міста, не знаючи чого й нащо, мов той дурень без штанів. Повинен же бути в людини якийсь план? — сказав Іларіон і глянув на Іліко.
— На який факультет збираєшся вступати, бічо? — спитав мене Іліко.
Я знизав плечима.
— З мого онука має вийти лікар! — сказала бабуся.— Постаріла я, і треба, щоб мене хтось доглядав!
— Ти що, хочеш умерти неодмінно від його руки? — сказав Іліко.
— Я думаю, краще піти на історичний. З істориків виходять секретарі райкомів,— сказав Іларіон.
— Ні, краще вчитися на юриста! — сказав Іліко.— Візьми хоч би й нашого суддю — у люди вийшов. Приїхав у село в старих калошах, а тепер ходить у шкіряному пальті та гумових чоботях.
— Та куди йому, такому жалісливому, в юристи? Він і заарештувати нікого не зможе!
— А чом би не піти йому на літературний? Він же вірші пише, і язик у нього як помело. Чого ж іще треба? — почав жартувати Іліко.
— А чи немає чогось такого, щоб одразу професорів випускали? — спитала бабуся.
— Чому ж немає, дорога Ольго? Саме такий інститут і закінчив наш Іліко! — сказав Іларіон.
— А ти чого мовчиш, телепню? Куди хочеш уступати? — накинувся на мене Іліко.— Бачиш же, як він розпустив свого поганого язика і жалить кожного!
— Я хочу на артиста вивчитись! — випалив я.
Запала могильна тиша.
— Бодай я осліпла! Багатоженцем надумав стати? — заголосила бабуся.
— Зайшов за розум, бідолаха! — промовив Іліко.
Рада тривала до світанку. Нарешті всі пристали до Іларіонової думки, що власникові таких штанів, як у мене, треба вступати на економічний факультет, щоб забезпечити своє дальше існування економічно й матеріально.
Бабуся, знявши з шиї срібний ланцюжок з великим плоским ключем, підійшла до скрині, відімкнула й урочисто дістала звідти дідове зелене оксамитове галіфе з нашитими на колінах та на сідниці шкіряними леями для міцності, хромові чоботи з підковами, на три номери, більші за мою ногу, чорну каракулеву папаху, вовняну блузу з кишенями та срібний пояс, розклала все те переді мною і, витерши пеленою сльози, що набігли їй на очі, промовила:
— На, синку, вдягайся. Не відпущу ж я тебе в чужий край голодранцем! Ти повинен ходити по місту вбраним краще за всіх.
Я пригорнув бабусю до грудей і поцілував її в очі, потім вийшов у другу кімнату, переодягнувся і знов постав перед "комісією".
— Ви подивіться на цього шибеника! Достеменний Симон Долідзе! — кепкував з мене Іліко.
У неділю рано-вранці я, бабуся, Іліко та Іларіон стояли край шосе й махали рукою перед кожною попутною машиною. Сіявся косий дощ, віяв вітер, і було холодно.
— Сідай до шофера в графинку37! — радила мені бабуся.
— Не забувай їсти часник, щоб не пристала ніяка зараза! — напучував Іларіон.
— Коли ввійдеш у вагон, полий на себе ледекалону, щоб не набрався вошей та блощиць! — застерігав Іліко.
— Як тільки приїдеш, одразу ж напиши листа!
— Пришли телеграму! А якщо не залишиться грошей, кимось перекажи. Так навіть швидше буде!
— Та не водися з міськими хлопцями!
— Повертайся скоріше!
— Якщо треба буде вина, то пиши, не соромся!
Нарешті одна вантажна машина зупинилася. В кабіні сиділа жінка з дитиною. Бабуся тричі обкрутила мене, щоб ніхто не зурочив, Іліко й Іларіон по тричі поцілували, я виліз у кузов, і машина рушила.