Раптом на шосе показалася дівчина із згортком у руці. Вона бігла щодуху. Машина прискорювала хід, дівчина — біг. Потім вона зменшила швидкість і вже кроком підійшла до того місця, де стояли бабуся, Іліко та Іларіон. Вона довго дивилася вслід машині, потім повернулась і вткнулася обличчям у груди Іліко... Мабуть, плакала. Плакав і я. А машина мчала вперед, все більше віддаляючи мене від чотирьох дорогих мені людей.
Сіявся косий дощ, віяв вітер, і було холодно. Там, удалині, стояли четверо. На грудях у Іліко плакала дівчина. Я теж плакав, плакав і радів, що вона плаче. Був дощ, був вітер, і було сонце, і було кохання, і сльози щастя. І, мабуть, Іліко вже не дивувався, як може бути на небі місяць, коли йде сніг. І чому в снігопад не бере мене сон, і чому з моїх очей ллються сльози радості, і що на цьому світі мене так тішить.
А машина все мчала. На шосе вже не видно було нікого. Я стояв у кузові й шепотів:
— Прощавай, бабусю!
— Прощавай, Іларіоне!
— Прощавай, Іліко!
— Прощавай, Мері!
Поїзд
Водій висадив мене на привокзальному майдані в місті Махарадзе і зажадав плату за проїзд. Я відстебнув срібний пояс, задер поділ блузи й почав розстібати штани. Зляканий водій спершу оглянувся, потім схопив мене за руку.
— Ти що, бічо, здурів?!
— Я ж повинен тобі заплатити?
— То хіба для цього треба в усіх на очах штани скидати?
— А в мене кишеня пришита зісподу! — заспокоїв я водія і робив далі своє діло.
Нарешті вдалося мені знайти потайну кишеню. Тримаючи однією рукою сповзаючі штани, другою я почав її розпорювати. Тільки я хотів витягти гроші й відлічити, як почулося чахкання. Мотор кілька разів голосно чхнув і випустив на мене ядучий дим. Поки я приходив до пам'яті, машина розвернулась і загальмувала перед моїм носом. З кабіни висунулась усміхнена аж до вух червона пика водія. Він насунув мені на очі папаху ї, сміючись, сказав:
— Ну, годі, одягайся!
Мотор іще раз чхнув, і машина рвонула з місця.
— Бувай здоров! — гукнув я навздогін.
Водій гнав свою обшарпану машину й махав мені рукою. А я стояв здивований серед майдану, забувши підтягти штани.
Після розмови з касиркою я встановив, що доїхати до Тбілісі набагато легше, ніж придбати квиток, а тому вийшов прямо на перон.
Через годину на першу колію прибув поїзд. Людська хвиля притисла мене до підніжки вагона. Я задихався. Хотілося крикнути, але рот мій був заткнутий голою п'ятою провідниці, і я тільки борсався, мов курка, схоплена за дзьоба. До того ж у мою потилицю впиралося чиєсь коліно, від якого я ніяк не міг звільнитися.
Зрозумівши, що мій атестат зрілості пропадає даремно, я так уп'явся нігтями в стегно провідниці, що в неї виступила кров. Провідниця й паровоз заверещали одночасно. Люди заметушилися ще більше.
— Та пробирайся ж!
— Прийми, тітко, ногу з моєї голови!
— Не бійся, дядьку, ноги в мене чисті!
— То клади тоді й другу!
— Ану, засвіти йому!
— Що ж він мені повинен засвітити, бічо?
— Тільки свічки в очах, батоно!
— Шановні пасажири, пропустіть мене, я з квитком!
— Міцно тримай його, а то загубиш!
— Держіть злодія!
— Облиш, бічо, чемодан, у ньому груші!
— Міліція, стріляй!
— Куди стріляти, кацо? Кругом люди!
— Ну, тоді в мене стріляй! Не хочу більше жити!
— Лізь нагору!
Потім хтось двічі вдарив у дзвін, потім хтось засвистів, потім чиєсь благословенне коліно упхнуло мене у вагон, і паровоз, наче тільки цього й чекав, раптом шарпнувся, заголосив по тих, хто залишився на пероні, й повільно рушив.
Люди трохи заспокоїлись. Я виліз на третю полицю, підклав під голову вузлик, скинув папаху і втупився в стелю. Тютюновий дим їсть очі. Вагон похитується, скрипить. Перестук коліс нагадує щось рідне, близьке й водночас таке далеке, що годі й пригадати. Колеса все вистукують. Очі злипаються. Я лину, лину кудись далеко... Не можу нічого вдіяти з очима. Коли хочеться спати, нема нічого важчого на світі за повіки. Поринаю в дрімоту... Та це ж, мабуть, млин! Як торохтять жорна! Чекаючи, поки змелеться, я засинаю. І раптом:
— Зуріко-о! — кличе мене бабуся.
— Іду-у! — відгукуюсь я, схопившись.
— Зуріко-о! — кличе знов бабуся, однією рукою заслоняючи очі від сонця, а другою взявшись у боки.
— Іду, бабусю, йду!— кричу я і вибігаю на затуманений косогір.
"Іларіоне, Іларіоне, Іларіоне!" — вистукують колеса, і поїзд мчить.
"Ту-ту-у-у, куди ти, Зурікело? Туту-у-у!" — гукає поїзд.
"Іларіоне, Іларіоне...— повторюють колеса і раптом, наче спохватилися: — Іліко, Іліко, Іліко!"
Я розплющую очі.
— Міст...— каже хтось.
— Відчиніть вікно, задихаюся! — каже другий.
— Треба дихати по черзі, а то до Тбілісі повітря не вистачить! — каже третій.
— Чий це чемодан? Заберіть, а то я викину його у вікно! — сказав пасажир, у якого ніс схожий на сокиру, та й усе обличчя якесь гостре. Він обливався потом, а зняти башлика не додумався.
— Ану спробуй! Вилетиш слідом за ним! — пригрозив гладкий чоловік з веснянкуватим, мов індиче яйце, обличчям.— Цього чемодана чекають у Тбілісі четверо лобурів з роззявленими ротами.
— Не знаю, хто там чекає, а ця намуляна нога не позичена! Знайди місце своєму чемоданові, а то викину у вікно! — повторив погрозу "сокира".
Злякавшись, "індиче яйце" взяв чемодана й глянув угору.
— Ей, бічо, як тебе звати? — гукнув він мені.
— Зуріко.
— Ану, зараз же злазь! Розлігся там, мов князь Багратіон Мухранський, і мружиш очі! То місце для чемоданів!
— А чим я гірший за вашого чемодана?
— У цьому чемодані на триста червінців провізії, а в твоїй голові що?!
— Чому ти, дядьку, ображаєш мене?
— Прошу вибачення!.. А тепер злазь, щоб я поставив чемодан. А то так тобі дістанеться від мене, як і російському барабанові не діставалось. Ти чуєш?
— Не злізу! У мене вдома теж був чемодан, але ж я його з собою не потяг! Нема чого чемоданові кататися в поїзді! Йому місце під тахтою!
— Та як ти смієш так зі мною розмовляти? У мене сини старші за тебе! — вигукнув "індиче яйце".
— А тобі було б приємно, якби твого сина зганяли з місця?— спитав "сокира".
— Ну, тоді я поставлю чемодан на твоїй мозолі. Мені наплювати! — сказав "індиче яйце" й сів.
— Ану, злазь, бічо, поки я тобі носа не розквасив! — тепер уже напав на мене "сокира".