Я, бабуся, Іліко та Іларіон

Страница 15 из 45

Нодар Думбадзе

— Ходімо, доню! Цей дядько коли й у могилі однією ногою стоятиме, то й тоді не перестане жартувати,— сказав Кучулія і підштовхнув уперед своє чорне, мов жук, дівча.

Сусіди помалу розійшлися. Зостались тільки я, Іларіон, Іліко та Серапіона.

— Погубила вона мене,— сказав Іліко.

— Ходімо додому,— сказав Іларіон.

— Ходімо, Іліко,— сказав я, і Іліко встав.

Тієї ночі ми втрьох напилися в Іліко, але не співали.

Атестат зрілості

Час збігав з дивовижною швидкістю. Дні вже не були схожі один на один, як спечені в попелі бабусині мчаді. Кожен новий день приносив нову радість. Батьки й брати, що пішли на фронт, поверталися додому. А рідні тих, хто ще не повернувся, очима, повними надії, дивились на сільське шосе й чекали...

З нашої сім'ї на фронті не було нікого, але і я чекав, і я щодня разом з усіма виходив зустрічати вантажівки, на яких поверталися в село поранені, скалічені, обвішані орденами й цілком здорові воїни з покарбованими зморшками, засмаглими обличчями. Разом з іншими я обіймав і цілував їх.

Незнайомі ніяково всміхалися мені, знайомі плескали мене по щоці й казали, що я дуже виріс і змужнів. Радість, щастя і мир, що чотири роки тому на світанку несподівано покинули наше село, знову поверталися до нас, і село зустрічало їх, як зустрічає мати давно втраченого і знову знайденого сина.

То був 1945 рік...

У школі навчання вже не було. Ми готувалися до випускних екзаменів.

Я і Мері зранку йшли з книжками, зошитами й олівцями на край села, до покинутого старого млина, сідали під горіхом і вчили.

Ось і сьогодні ми сидимо під деревом і повторюємо грузинську.

— Вірші ти повинен знати напам'ять,— каже Мері й читає мені вірш Галактіона33:

Серце мрія голубить,

Клаптик неба над лісом.

Хлопець: "Дівчино, люба".

А та: "Ну тебе к бісу!"

— Моя бабуся тут сказала б: а стонадцять чортів тобі в печінку! — кажу я.

Мері сміється й затуляє мені рота долонею — не заважай, мовляв.

Потім я читаю вірш, якого немає в програмі, але він мені дуже подобається. Знаю, на екзамені цього вірша не спитають мене, та я все одно прочитаю його:

Над Ксані та Арагві знову

Буяє пишно рунь густа,

І, наче патока медова,

Киплять твої палкі уста.34

Мері обхопила коліна руками і, закинувши голову назад, дивиться крізь осяяне сонцем листя горіха в безмежну височінь ясно-блакитного неба.

Кличу "іди!" через тисячу літ,

Очі твої спопеляють мене...—

декламую я далі.

— Ти що, бічо, ще й досі пишеш вірші? — почув я несподівано над собою.

Я стрепенувся, наче облили мене холодною водою, і повернув голову. За мною стояв усміхнений Іларіон. Мері схопилася й здивовано глянула на мене.

— Готуюся до екзаменів, Іларіоне. Здрастуй!

— Добре готуєшся, нівроку тобі! Здрастуй! — сказав Іларіон і сів.

Ми з Мері вмостилися біля нього.

— Ну, як ваші справи? — спитав Іларіон.

— Закінчуємо, дядьку Іларіоне! — відповіла Мері.

— Закінчуєте чи тільки починаєте?

— Та що ти, Іларіоне! Лишився всього один екзамен! — сказав я.

— Ні, дорогий мій Зуріко, не один! Екзамени у вас тільки починаються! І ти відповідай на моє запитання!

Я одразу зміркував, про що питає Іларіон, але зробив таку міну, наче нічого не розумію, і знизав плечима.

Іларіон почав виколупувати ціпком камінець, нарешті виколупнув його, перевернув, потім закинув геть і спитав, чи є в мене тютюн. Коли я сказав, що немає, він дістав свого, поволі скрутив цигарку, закурив і якийсь час проводив очима клубок диму, що грозовою хмарою пропливав наді мною й Мері, і раптом виголосив промову, подібної до якої я ніколи ще від нього не чув:

— Життя, дітоньки мої, схоже на млин. Отам, унизу, бачите колесо? То колесо долі, а вода, що біжить по жолобу,— людське життя. Вода — велика сила, дітоньки. Вода сильніша за вогонь, сильніша за вітер, вода й камінь точить. І як ти спрямуєш ту силу, так і крутитиметься млинове колесо. Млин працює саме завдяки воді. І приходять до млина люди — хто бере борошно, хто крупи, хто мірчук, а хто й нічого не робить. Просто сидить цілий день, прислухається, як гуркочуть жорна, і потім іде собі... Вода, дітоньки мої,— молодість. Коли ми побудували колгоспний млин і пустили по жолобу воду з нашої річечки Лаші, вона не змогла зрушити колеса — не вистачало сили. Тоді ми підвели другий рукав річки, сила води подвоїлася, і колесо аж ходором заходило. Ви розумієте, до чого я веду? Дві річки — це сила, велика сила. Правда, навесні буває повінь, вода виходить з берегів, може й греблю прорвати, і колесо відламати. Тоді гати греблю, замінюй колесо... Отож я й кажу, дітоньки, що сила в молодості. Ось перед вами млин, добрячий млин, але чого він вартий без води? Просто стіни, та й годі! Ось ви закінчуєте десятирічку і, мабуть, будете вчитися далі. Але не перевчіться!.. У місті швидко забувають рідне село, забувають товаришів і навіть родичів... Ти поїдеш учитися до міста, дочко? — раптом спитав Іларіон Мері.

— Ні, дядьку Іларіоне, цього року не зможу,— відповіла Мері.

— Ну, тоді ще нічого, цей хлопець не втече від нас! — сказав Іларіон і покошлатив мені чуба.

Мері засоромлено опустила очі. Потім Іларіон підвівся, а за ним і ми.

— Увесь світ належить вам, дітоньки, вам! А ми з Іліко як отой камінь,— промовив Іларіон і показав на старе жорно, що валялося посеред двору. Велика сіра ящірка вилізла на нього, скрутилася кільцем і, заплющивши очі, ніжилася на гарячому червневому сонці.

* * *

Атестати зрілості вручали нам в урочистій обстановці, на сільському чайному пункті, що в особливих випадках правив за клуб.

Духового оркестру в нашій школі не було, тому грати туш ми запросили з району музикантів, що звичайно грали на похоронах. До початку урочистого засідання духовий оркестр на замовлення Ромулі виконав пісню "Мала синочка матуся". Потім я попросив оркестрантів заграти щось веселіше й засунув сім карбованців у кишеню старшому, який грав на кларнеті. Оркестр ушкварив "Он мій брате Спиридоне". Далі хтось попросив заграти "Хасанбегуру"35, але старший відмовився — цього, каже, наш оркестр не може виконати, колоратура не виходить.

Ополудні нарешті всі зібрались, і урочисте засідання почалося. У президії сиділи вчителі та батьки кращих учнів. Бабусі на засіданні не було — вона нездужала, а тому один стілець у президії пустував.