— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.
— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.
— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.
— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.
— Чого ж боятись?
— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
— Машину тягне не чорт, а мотор.
— Хто його знає, — засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?
— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.
— I гарно було їхати?
— I гарно, i м'яко.
— Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, — замрiяно посмiхнулась Люба.
— I це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.
— А куди ж ви подiли свого автомобiля?
— У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар'ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.
— А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.
— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.
— Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".
— Чого ж вона її так зве?
— Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.
Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
— Лiзь, — каже менi Люба.
— Може, й тебе пiдсадити?
— Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.
Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi —любота: потягнеш вiночок до себе — i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...
Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.
— Оце ми так збираємо суницi на зиму!? — гукнув я з самого вершечка.
Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
— Не будь вишкваркою!
— А ти не пащекуй!
— О, найшов пащекувату! — засмiялася Люба. — Ходи-но краще сюди.
— Чого?
— Поможеш видмухнути вогонь.
— А нащо вiн тобi?
— Треба!
Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
— Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.
— I ти вмiєш кулiш варити? — здивувався я.
— Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
— I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити — це дiло труднiше.
— А ти вмiєш?
— З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?