— I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?
— Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! — засмiялась бабуня.
Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:
— Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
— А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.
— Рiзними, Трохиме, — вичавив скупiй.
Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:
— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?
Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.
Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
— А я знаю, як тебе звати, — довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
— Не може такого бути.
— От i може таке бути, — показує чорнява свої рiдкуватi зуби.
— Звiдки ж ти дiзналась?
— А зимою, пам'ятаєш?.. — пирснула вона.
— Що зимою?
— Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.
— Я тодi й подумала: смiливий ти!
— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.
Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:
— Нi, не хочу.
— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
— Правда, смачнi?
— Смачнi. — Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. — А як тебе звати?
— Любою.
— I що ти робиш тут?
— Пасiку доглядаю.
— Сама?
— Сама-самiсiнька, — посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
— А де ж твої батьки?
— Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.
— А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? — махаю рукою на той край загороди.
— В терновiй хустцi?
— В терновiй.
— То моя тiтка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.
— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.
— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.
— А що там є?
— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.
— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.
— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
— Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
— Дуже славна, — погоджуюсь я.
— А бачив, як вона вишиває гарно?
— Бачив.
— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.
— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
— А в нас автомобiль був.
— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?