— Блакитну бачив, а бiлої — нi.
— А борсука?
— Теж нi.
— А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.
— Ходiмо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.
— Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
— Тобi не страшно самiй залишатися?
— Трохи страшнувато, — обвела поглядом лiси. — Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi...
Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука "нашим годувальником", а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою.
— А чого рiчкою?
— Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
— Таки пристану! — радiсно вигукнув я.
— От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.
— Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?
— Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, — навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.
— Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? — докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм'ям, а тiльки — Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
— А що ж тут такого? Йому все треба знати.
— Дiду, а чим будемо ловити рибу?
— Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
— А щупаки там будуть?
— I щупаки, i карасi, i лини будуть, — лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнiр — та й у рiчку. Наловлять отак рибки — i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.
Ми виходимо з дiдом на подвiр'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
— День завтра буде як золото, — дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.
— Звiдки ви знаєте?
— Зорi вiщують, — i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:
— Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не вважається сiм'єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.
— А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?
— Бо там живуть однi святi.
— То й що? — пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. — Хiба святi не їздять один до одного в гостi?
— Нi, не їздять — вони пiшки ходять.
— Пiшки? Це насправдi?
— Насправдi.
Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду...
— Діду, а святi багато ходять?
— Багато.
— А в них ноги не болять?
— У святих нiчого не болить, їм добре живеться.
— А чого їм добре живеться?
— Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.
— А хто їм поле оре?
— Нiхто їм не оре, — вони мають хлiб не з поля.
— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.