Олімпіада сиділа на тому ж місці, в тій же позі, тільки голова тряслася в неї дужче. Вона не чула й не розуміла того, що говорив їй чоловік.
— Коли б ти була з хазяйської сім'ї, ти б уміла цінувати кожну копійку.— Навіть у таку хвилину він не стримався, щоб не вколоти нагадуванням про її колишню бідність і злидні.
Багато літ після одруження він продовжував мучити її підозріннями в крадіжці. Часто бив, допитуючись, чи не носить вона своїм батькам гроші, цукор, соняшникову олію, чай. Пізніше, коли вже батьки померли, Трохим Іванович сварився з нею за Олександра, для якого Олімпіада ладна була піти на все. Він був її первістком, найулюбленішим сином. Колишня біднячка, вона витерпіла в подружньому житті стільки образ, побоїв, кривди, зазнала стільки приниження від чоловіка, що зараз уже була байдужою не тільки до його численних образ і лайки, але й навіть його побої сприймала, як покірлива тварина, не захищаючись.
Єдине, чого бажала вона тепер,— смерті. Але самій страшно накладати на себе руки. Зупиняла її від самогубства також думка про молодших дітей. Троє їх залишилося, але в материній душі не було вже тієї самовідданої любові, яку відчувала вона до свого Сашеньки. І ніколи б не повірила вона тій людині, яка сказала б їй правду про сина, про те, яке черстве в нього серце, як люто ставиться він до солдатів, як безжалісно б'є їх за найменші провини. Вечорами мати молилася, прохаючи Всевишнього зберегти її первістка-сина від влучної кулі, нещадної смерті, від злих хвороб та простуди. Але не дійшли, мабуть, до бога материнські молитви. Відібрав він у неї єдину радість в житті, єдину її втіху. І мати, прибита горем, сидить зараз у кімнаті, похитуючи головою, а бліді губи її ледве чутно вимовляють:
— Нема... Нема Сашеньки... Забили... Синочка... рідного...
— Вечерю мені приготуй та засвіти лампу.
Безсалий скинув пальто, повісив його на цвяшок, сів біля стола й мовчки почав дивитися на ікону, освітлену лампадою. У фольговій оздобі ризи йому все ще ввижалося золото. Очі горіли ненаситною жадністю, а тривожні думки переносили його до Софоччиної скриньки, витісняючи з голови навіть страшну вість про сина.
"Господи, навіщо їй одній таке багатство? Ні дітей, ні чоловіка. Вдова..."
За дверима тихо. Немічно й самотньо блимає перед іконами вогник лампади. Трохим Іванович дивиться на нього, не відриваючи очей. Раптом здригнувся, злодійкувато позираючи на двері. Грішна думка вразила його розум. Він боявся, що ось зараз увійде сюди Олімпіада і догадається про все.
Зіщулившись, Трохим Іванович підкрадається до ікон. "А що, коли богові вже все відомо?" — думає він, охоплений жахом. В очах його світиться страх і бажання молитвою спокутувати грішну думку.
— Господи,— винувато шепочуть його губи,— господи, не вводі мя во іскушеніє, но ізбаві мя от лукавого.
Широким розмашистим жестом він тричі перехрестився.
20
На пероні стояла Безсалиха. Підтримували її під руки жінки. Заспокоювали, не пускали до вагона, де товпилися родичі. Олімпіада не зводила очей з чоловіка. Ось він зник за розчиненими дверима і чомусь довго не виходить звідти, хвилюючи цим нещасну матір. "Що він там робить? Чому не виносять труну?" — думала й сама в той же час боялася цієї страшної хвилини. Олімпіада вже знала, що денщику Глібу Колмикову було наказано доставити тіло забитого офіцера до рідного краю.
Наказ виконано, і зараз Гліб, діловито оглянувши натовп, одібрав кілька чоловік.
Олімпіада метнулась до вагона теж, але її затримали молодиці, вмовляючи:
— Не можна... у тебе серце слабе. Подумай про менших дітей.
— Нічого зі мною не станеться... Пустіть... Прошу вас, пустіть мене до нього. Адже я мати...
І ось надійшла вона, ця страшна хвилина. У дверях вагона з'явилася, злегка погойдуючись па руках, важка труна. Олімпіада, глянувши на неї, знепритомніла.
21
Кілька разів до світлиці заходив Трохим Іванович, для чогось обмацував труну, дряпав її нігтем, а потім одягнув пальто, закутав башликом голову і, нікому не сказавши й слова, вийшов на вулицю.
Підіймалась хуртовина. Холодні, колючі сніжинки кружляли в повітрі, били в обличчя, засліплювали очі. Але Трохим Іванович не звертав на це уваги і тільки мружився та тугіше натягував башлик, простуючи засніженою дорогою далі. Біля Македонового двору спинився: заходити чи ні? ^Постоявши трохи, він рішуче натиснув плечима на хвіртку.
Македон розпилював дошку, майструючи комусь стола. На землі валялися кленові стружки, пахло столярним клеєм і лаком. Трохим Іванович привітався з господарями, не поспішаючи зняв башлик, струсив біля порога сніг.
— Ну й мете! Така хуртовина піднялася,— світу божого не видно.— Він підійшов до верстата.— Маю прохання, Андрію Степановичу. В тебе теж син на війні, і ти мене розумієш...
— Чув. Моя стара вже говорила... Значить, правда?
— Правда. Привезли Олександра, і я хочу, щоб ти для нього зробив труну. Я дістану сухі липові дошки, доставлю тобі, а ти вже, Андрію Степановичу, не відмов. Таке горе в мене, таке горе спіткало... Старший син... Помічник... Доводиться ховати,— і він, схиливши голову, витер носовою хусточкою сухі очі.— Виростив сокола,— і нема... вбили...
— Стіл можна буде потім змайструвати. А ти, Андрію, уваж чоловікові,— сказала співчутлива до людського горя Македониха, пригадуючи в цю хвилину Якова. Адже він теж на війні, і його так само можуть забити, як ось забито Олександра.
При одній лише думці про це Македониху обдало холодом, стислось від болю серце, в очах спалахнули тривожні вогники. Вона затихла, прислухаючись до того, про що говорили між собою чоловіки.
— А хіба його не в труні привезли? — спитав Македон.
І не сказав йому Безсалий правди, що йому шкода таку коштовну, дубову, оцинковану труну, за яку принагідно він міг би взяти добрі гроші, класти в землю. Адже можна зробити іншу, дешеву, покрити її лаком, і вона буде добра. А дошки Безсалий візьме па Софіїпому складі.
— Питаєш, чи в труні його привезли? У трупі. Але, коли знімали кришку, вона чомусь розкололася навпіл,— брехав Трохим Іванович, не дивлячись столярові в очі.— То я викинув кришку на горище. А завтра ми думаємо його ховати. Вже ти, Андрію Степановичу, допоможи мені, зглянься на моє горе. Олімпіада плаче. Діти менші плачуть, і сам я теж, гляну на нього — серце на частки розривається,— говорив він, намагаючись іще дужче розжалобити господарів, аби Македон зовсім нічого не взяв за роботу.