Трохим Іванович з кошачою швидкістю й проворністю метнувся діставати той червінець, засуваючи під комод свою довгу худющу руку.
— Новенький... Чи бач, як виграє переливами. Мені б такий червінчик.
— Візьми. Нехай буде на розвід,— посміхнулася Софія.— Бачиш, Трохиме? Ось так працюй, як я. Іще кілька вигідних операцій, і я матиму вдесятеро більше.
— Боже мій! — сплеснув руками брат.— Мені хоч би половину цього мати, і тоді б я ось таку свічку поставив у церкві Миколаю-угоднику.
— Такої не поставиш. Пошкодуєш грошей. Ти дуже жадний, Трохиме.
— Ну, тоді ось таку,— показав Трохим Іванович трохи менший розмір свічки.— Таку б поставив,— і він продовжував стежити за Софією, як стежить голодний кіт за мишею, що шарудить десь під комодом.
Софія, поскладавши гроші, віднесла скриньку до шафи, замкнула й сіла потім знову біля каміна. Вона не наважувалась сказати братові таку вбивчу правду про його сина.
— А ти, Трохиме, ніколи не бачив, як вибухають снаряди? Він підвів голову, пильно глянув на Софію, не розуміючи,
для чого знову вона починає розмову про війну.
— Де ж мені бачити? Я на позиції не бував... Ось ти б про Сашу мені розказала. Як він там? Чи має нові нагороди?
— Трохиме! Я скажу тобі правду.— Голос у Софії став твердим, рішучим. Відчуваючи щось недобре, Трохим Іванович насторожився.— Що б ти робив, коли б твого сина... забили?
— Тобто як забили? — і раптом, зрозумівши все, здригнувся, глянув на сестру, потім на ікону, перед якою горів синій вогник лампади.— Царство небесне новопреставленій душі раба твого,— він широко перехрестився.— Я ж думав, у чині його підвищили, нову нагороду одержав, а він...
Софії стало страшно. Ніякої зміни в обличчі брата. Немовби забили не його рідного сина, а зовсім сторонню людину. Трохим знову сів у крісло, витер носовою хусточкою сухі очі.
— Думав, допомагатиме Олександр...
— Його привезуть у слободу. Поранений і Лук'янів син. Таке нещастя... При мені це все сталося...
— А навіщо ж везти його в слободу? Хіба не все одно, де лежати мертвому? Так витрат було б менше. Все з моєї кишені. Все я сам... Може, ти, Софочко, хоч трохи допоможеш?
— Добре, я допоможу.
Він з вдячністю потис їй руку. Рука в нього кістлява, холодна, як у мерця.
Софія розповіла йому про все, що бачила. Трохим Іванович, не перебиваючи її запитаннями, слухав мовчки, а коли вона скінчила розповідь, він, загинаючи на руці довгі, з чорними нігтями пальці, став підраховувати:
— Взяти церковний хор — плати. Попові — плати. Могильники до бідної людини даром підуть копати могилу, а мені доведеться ставити їм могорич — знову потрібні гроші.
Софія дивилася на брата, і її охоплював жах. "Що це за людина,— думала вона,— навіть смерть рідного сина його не вражає". І вона пообіцяла, аби швидше його збутися:
— Ну що ти лічиш? Я беру на себе всі ці витрати. Він подивився на неї, але не став більше дякувати.
— Піду скажу жінці. Бачиш, як воно в житті буває! Висилали йому гроші, а кінець он який трапився. Все прахом пішло. В останній раз сто карбованців... Подумати тільки — сто карбованців! Цілий місяць самі одну картоплю їли.
Служниця подала йому засмальцьоване пальто, причинила за ним двері. Трохим Іванович ішов вулицею, думав про похорон, що його взяла на свій рахунок сестра. А перед його очима невідступно стояла дорогоцінна скринька. Це ж тільки частина грошей, а десятки тисяч карбованців Софоччиного капіталу знаходяться в банку. Пригадалися її слова, вимовлені побіжно, випадково: "Коли б мене забили, ти б став володарем моїх багатств". Ці жартома сказані слова глибоко запали йому в душу. Але в цю хвилину він згадав про брата Лук'яна. Хай трапиться що-небудь з Софочкою, адже він, Лук'ян, теж мав би право на частину її багатства. Трохим Іванович відчув у собі глуху неприязнь до брата, навіть зненависть. "Адже я сам чув, що про нього люди говорять: "Не схожий Лук'ян на породу Безсалих". І справді не схожий. Рудий він, а в нас порода чорнявих".
Зростала заздрість до Лук'яна, що зумів за якихось півтора року так розбагатіти. Землі у нього, мов у поміщика, багато коней, корів; є свині, вівці, різної птиці повний двір. Кам'яний дім збудував. Правда, допомогла йому Софія, позичила грошей, але він давно вже повернув той борг. У Трохима Івановича визріває надія, що Софія, може, знову поїде на фронт, і її так само, як і Олександра, може забити осколком снаряда чи кулею, тоді двоповерховий будинок потрапить до його рук. І коштовні килими, що прикрашають кімнати, і добротні меблі, і найцінніші картини — все це дістанеться йому одному. Нічого не дасть він братові. Адже хто знайшов для Софочки багатого жениха? Він, Трохим, знайшов. Його зусиллями все добуто. Він, звичайно, і тільки він повинен бути спадкоємцем всіх її багатств.
У крилатій фантазії він уявляв уже той щасливий день, коли стане володарем усього рухомого й нерухомого майна. Служницю — геть! Картини можна на ярмарку продати по приступній ціні. А килими... З килимами справді складніше. У слободі хто ж їх купить? А ось коли б до Харкова їх одвезти— там покупці, напевне, знайдуться, можна великі гроші взяти. В домі не потрібні розкоші. Бува, недобра людина зайде, побачить, зрозуміє одразу — заможно живуть. Дивись тоді зірко та бійся грабіжників. Ні, це все доведеться розпродати,— так воно буде спокійніше.
Безсалий спіткнувся об стовпець, присипаний снігом, і хід приємних думок порушився.
У вікнах його будинку світилося. Трохим Іванович щільно причинив хвіртку, обмів з валянок сніг біля ґанку, зайшов до кімнати. Діти вже спали, а Олімпіада сиділа в напівтемній спальні, освітленій вогником лампади, і, злегка похитуючи головою, дивилася невидющим поглядом в одну точку. Це похитування зосталося в неї після незабутнього випадку, коли Трохим Іванович мало її не задушив. Приголомшена горем, вона не помітила навіть, як увійшов до кімнати чоловік. В її млявій опущеній руці білів списаний аркушик паперу.
Трохим Іванович мовчки взяв той папірець і при світлі тьмяного вогника лампади прочитав повідомлення про смерть сина.
— Казав я тобі, Олімпіадо: не треба висилати. Триста сорок п'ять карбованців... У мене всі суми записано. Такі гроші пропали дарма. Хто їх поверне тепер? Хто? Забито... осколком забито. Софія бачила його смерть.