Не забуде Метелик останнього листа з дому.
Якщо дружина просить дозволу продати Лук'янові Безсало-му мисливську рушницю, значить,' дома погані справи. І це його мучило. Він ніде не знаходив собі спокою, немовби на серце йому хтось безжалісно кинув гарячі жарини. Вони печуть, породжують нестримну лють до тих, хто відірвав його від рідного дому, від близьких людей, кинув у горнило кривавої, не потрібної йому війни.
Метелик помітив, як у сусіда, проти якого спинився полковник Бабенко з писарем, почала смикатися щока й зацокотіли зуби.
— Ти що, змерз? — спитав у нього полковник, але солдат з переляку не міг навіть відповісти, і тоді зовсім несподівано короткий палець полковника, прикрашений коштовним перснем, злегка торкнувся Метеликової шинелі.
— Твоє прізвище? — зігнувшись над книгою, байдуже спитав писар.
— Метелик... Костянтин Метелик...
Полковник рушив далі, а Метелик стояв розгублений, не вірячи тому, що зараз трапилось. Його прізвище відмічено у книзі, і, можливо, завтра, а може, ще й сьогодні він разом з іншими солдатами в товарному вагоні виїде на фронт.
Поруч стояв дружинник, якого обминула ця доля.
— Троє хлопців у мене вдома і батько-каліка,— говорив він, ні до кого не звертаючись. У нього вже не смикалася щока і не цокотіли від страху зуби. Тиха радість світилася в очах, і ця радість дратувала Метелика, викликаючи в ньому неприязнь до сусіда.
"І чого я злюся? Не сьогодні, так завтра чи післязавтра — все одно доведеться йти на фронт. Смерть боїться того, хто з нею бореться",— пригадав він народне прислів'я, і від цієї думки стало якось спокійніше на душі.
Відібравши дружинників, полковник повернувся на правий фланг. Особливо вразили Метелика його наваксовані до блиску хромові чоботи. "Добрі чоботи, а для зими не підходящі. В них швидко можна відморозити ноги. Солдатські хоч і простіші, та надійніші",— подумав він, проводжаючи полковника очима.
Полковник вирішив підняти бойовий дух у тих, хто від'їздив на фронт. Він почав розповідати їм про великих російських полководців — Суворова і Кутузова, про козака Кузьму Крючкова — відважного воїна, який не знає страху в бою. Розповідав про Восьму армію, що безстрашно билася з німцями, закликав дружинників, як то й належить богатирям великої землі російської, завзято, хоробро, самовіддано відстоювати віру православну, царя-батюшку, честь і славу отечества, як відстоювали її в минулих війнах предки, не даючи зганьбити матінку Русь, її народ, її споконвічні землі.
Метелик неуважно слухав полковника. Тільки окремі слова проникали в його свідомість, не залишаючи там ніякого сліду. В цю хвилину Метелик думав про сім'ю: "Може, не побачу більше Володі, синочка... не побачу дружини. Все може трапитись..."
І йому пригадалася незабутня картина прощання, сльози дружини, її безтямні обійми, ридання без слів, без голосіння... Ці спогади заважали йому зараз слухати і усвідомлювати те, про що говорив полковник. А коли Бабенко скінчив своє напутнє слово, з лівого флангу вийшов доброволець Терень і попрямував до полковника. Всі, не відриваючи очей, стежили за хлопцем. Невідступно по п'ятах рухалась за ним його тінь, і коли вона завмерла на місці, дружинники почули тремтячий голос юного добровольця.
— Ваше високоблагородіє, у мене до вас прохання...
— Слухаю тебе, голубчику мій, слухаю,— сказав лагідно полковник, оглядаючи Тереня.— Добра виправка, молодчина!
— Рад старатися, ваше високоблагородіє,— живо відповів юнак, викликаючи ще більшу прихильність до себе з боку полковника.
— Яке прохання в тебе, голубчику мій, говори сміливіше.
— Мене одібрали зараз... щоб на фронт їхати, а я б хотів... до дідуся... Він старий, хворий...— голос у Тереня затремтів.— Відпустіть мене додому... до діда...
— Хіба можна солдатові плакати? Який же з тебе воїн, коли ти... за дідом скучаєш? Ти ж доброволець! Тебе ніхто не силував, ти сам виявив бажання йти на війну. Що ж ти, голубчику мій, не хочеш повернутися до діда героєм? Медаль тобі дадуть, якщо добре будеш воювати. Ти хочеш медаль заслужити?
— Без медалі додому відпустіть, до дідуся... старий він... Відпустіть, ваше високоблагородіе...— і Терень, забувши про військовий устав, упав перед полковником на коліна, обняв його наваксовані чоботи, гірко заридав. Дитячий плач різонув серця дружинників, нагадавши їм про власних дітей. Полковник розгубився, не знаючи, що робити, але його виручив прапорщик Безсалий. Мов шуліка, налетів він на хлопця, схопив його за комір, легко підняв на ноги, мовчки дав кілька ляпасів і, не випускаючи з рук, потягнув на лівий фланг.
Доля Тереня була вирішена. Разом з одібраними дружинниками його відправляли на фронт.
Фронтовикам видали нові чоботи, білизну, сухарі. Вирушили до станції. Гнітючу мовчанку розрядив прапорщик Усиков, наказавши співати пісню. Фальшиво зазвучав чийсь голос:
Вышла Дуня за ворота, А за нею солдат рота. Гей, Дуня, Дуня-я... Дуня, ягодка моя!
А потім у темряву ночі летіла вже інша, жвава, сповнена молодецького завзяття пісня:
Соловей, соловей, пташечка, Канареечка жалобно поет...
І ті пісні, і ніч, і невідоме майбутнє на передових позиціях хвилювали серце Метелика. Щоб заглушити в собі тугу й тривожне передчуття неминучої страшної біди, він разом з іншими солдатами заспівав:
Соловей, соловей, пташечка...
Ідуть воїни на поповнення армії, а через місяць чи, може, й раніше нова партія ось так само йтиме на зміну їм, дружинникам, що покладуть голови на полі брані. А десь у далекому тилу передчасно посивіла з горя мати у сільській церкві подасть граматку "за упокой бранного воїна", і на цій солдатській смерті ситий піп заробить кілька мідяків. Не одна молодиця виходитиме в поле дивитися на дорогу, по якій проводжала мужа на проклятущу війну, з надією чекаючи його повернення додому. Та даремними будуть її сподівання. Хтось із бойових друзів корявим, непевним почерком напише їй правду про загибель чоловіка, і страшна вість назавжди затьмарить її душу тяжким, непоправним горем.
"Ось так може трапитися й зі мною,— думає Метелик,— і я теж не побачу..." Зусиллям волі він відганяє геть похмурі, настирливі думки, і голос його, зливаючись з іншими голосами, лине в темряву ночі: