— Ой, що ж воно буде з нами? Пропадемо. Згноять вони нас у в'язниці.
Ніна не відповідає нічого. Хода її легка й граційна. Здається, що в образі стрункої дівчини вулицею столиці йде майбутня Росія — вільна, безстрашна, горда в своїй силі, мужності й красі.
Знову радістю сповняються груди дівочі, і вона, ота радість, бунтівлива й непоборна, виривається новою піснею з молодих грудей, піснею, що її не вбити ворогам:
Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе, В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.
Дзвінкий і сильний голос лине, як заклик, що на нього не можна не відгукнутися. З дворів, з укрить виходять нещодавно розігнані демонстранти на вулицю, стають в колону, підхоплюють пісню, і вона знову, могутня, тисячоголоса, пливе над містом, запалюючи трудових людей на боротьбу за свої права.
"Ідуть... Я знала... Я вірила — підуть за прапором". І серце Ніни Черкашиної б'ється поривніше, гарячіше стає в грудях, і щось їй самій незрозуміле, але хвилююче й нестримне підкочується до горла, застилає очі сльозами великого, незабутнього щастя...
А пісня лине, наростає, дзвенить... А теплий вітер голубить, цілує багряний шовк прапора, що за ним милуючись стежать тисячі очей. Він, мов сонце, гріє людям серця, вселяє в них віру й надії в неминучу перемогу труда над капіталом.
Вышли мы все из парода, Дети семьи трудовой. Братский союз и свобода — Вот наш девиз боевой.
З кожною хвилиною демонстрантів стає все більше й більше. Люди в передніх рядах ідуть, узявшись за руки, нерозривними шеренгами одна за одною, як хвилі морського прибою...
Та знову обривається пісня, бо ще одна-застава кінної поліції перетинає демонстрантам шлях. Попереду з оголеною шаблею на сірому баскому коні їде пристав. Щось хиже, злобне світиться в його примружених колючих очах, що їх він не зводить з прапороносця.
Погляд той проймає Ніну ознобом, наче хтось кинув їй за комір блузки жменю снігу. Вона блідне, але, не зупиняючись, сміливо йде вперед.
Вона добре бачить, як нервово смикається в пристава щока і біліють у суглобах пальці, стискаючи рукоятку шаблі.
— Кінні! Нагайки!..— подає він команду, і в голосі його, і в очах, якими він ширяє по натовпу, відчувається не тільки скажена лють і гнів, але водночас і тваринний страх перед оцими людьми, що все тісніше гуртуються навколо прапороносця й мовчать. У цій мовчанці таїться для нього грізна пересторога.
Але ж подано команду, треба діяти... І пристав скеровує свого коня на Ніну Черкащину.
— Розійдись! — кричить він люто. Його рука підводиться для удару. Короткою блискавицею майнула в повітрі шабля, і в ту ж мить Ніна чує крик брата:
— Не смій бити... Не смій!..
Та вже пізно спинити разючий удар. Опускається шабля плазом на голову прапороносця...
Спалахують, розсипаються в очах рясні іскри й гаснуть... Усе вкриває пітьма. В ослаблих дівочих руках хитається й падає підстреленим птахом багряний прапор, та його вже підхоплюють і знову підносять чиїсь дужі руки...
Опам'яталася в незнайомій кімнаті. Біля неї сидить якась старенька жінка і прикладає до голови рушника, змоченого в холодній воді.
— Де я? — запитує Ніна, вдивляючись у незнайоме обличчя.
— У мене, голубко... Ти не хвилюйся. Мій син разом з твоїм братом на одному заводі роблять. Оце ж вони занесли тебе до кімнати безпам'ятну... Болить? Дуже болить голова? — допитується старенька, дивлячись на дівчину жалісливими очима.— Ну, і він, отой пристав, що тебе вдарив шаблею, дістав по заслузі. Твій брат його стягнув з коня, а тоді обеззброїли його, гадюку, робітники, віднесли й кинули в Фонтанку... Так йому, собаці, й треба! Ти лежи, голубко, не хвилюйся. Все буде гаразд. Брат обіцяв зайти...
Та минали години, а брат не з'являвся. Ніна вирушила додому сама. Даремно ждала вона його увечері і пізно вночі, не лягаючи спати, але так і не діждалася. І вже другого дня стало їй відомо, що Артема разом з іншими робітниками заарештувала поліція.
Три тижні просидів він у в'язниці, а потім його випустили на волю. Та працювати на заводі вже йому не довелось. Обох їх — Артема і Ніну — викликали до поліції і за участь у за-бастовці вислали по місцю народження. Так потрапили вони з братом до рідного Брянська.
І ось сидить зараз Ніна біля вікна, дивиться на місяць, що вже піднявся високо в небо, і його холодне проміння падає вже не тільки на ріжок скатертини, але й на край стіни, яскраво освітлюючи її.
У хаті тихо. Чомусь перед очима постає Яків Македон — кароокий, крутобровий, смуглявий, мов циган, і згадувати його приємно.
"А як він почервонів, коли розлив на скатертину чай". Посміхнулась.
"Артем його хвалив",— подумала й піймала себе на думці, що він їй теж сподобавсь.
"Які в нього очі гарні!.. Карі, як у Галини Шорохової. І такі ж ласкаві й добрі... Тільки ніяковіє дуже..."
Але це теж подобалося їй.
"І що це я так думаю про нього? Був і нема. Хто знає, чи зустрінемося знову".
Заглиблена в спогади, Ніна не почула, як розчинились двері і мати переступила хатній поріг.
— А ти що це, дочко, з темряві сидиш? Чому не засвічуєш лампи?
— Не хочеться. Та й місяць ясно сяє.— Глянувши на матір, співчутливо запитала: — Як здоров'я хворої?
— Слаба... Дуже слаба моя подружка. Мабуть, на світі вона не житиме,— вимовила з жалем мати і, скинувши з голови старовинну кашемірову хустку, бережно згорнула й поклала її до старенької шафи.
6
Нічна тривога.
Солдати швидко одягались, вибігали на подвір'я, шикувались у дві довгі шеренги. На стовпі блимав гасовий ліхтар з закопченим склом.
Солдати знали, що російські війська на фронті зазнають поразок і їхні лави треба поповнити свіжими бійцями.
З приміщення вийшов полковник Бабенко, супроводжуваний писарем і ад'ютантом. Проходячи вздовж шеренги, він мовчки тикав коротким пальцем в чиї-иебудь груди, і тоді писар відмічав у своїй книзі прізвище одібраного для фронту дружинника.
В шерензі стоїть Костянтин Метелик. Він не хоче йти на фронт, в окопи, де кожної хвилини людину підстерігає смерть. І хоч Метелик приймав присягу, але не бажає віддавати своє життя за віру, царя і отечество, а мріє зберегти себе, щоб після миру — а він же настане колись — повернутися живим, здоровим до любимої дружини й сина. Про них він думав завжди, до них, у далеку слободу, линули його невеселі думки.