І довго ще, мабуть, говоритимуть між собою слободяни про Варвару Македониху і про І'ї материнські слова, звернені до хоробрих воїнів, яким іще не раз доведеться бувати в боях.
Невідступно біля матері знаходився Яків. Непоправна втрата надломила одразу її сили, впала тяжкою ношею їй на душу.
Вона не відходила від труни, де лежав, мов живий, її чоловік, її вірний друг і порадник, столяр Македон, а з очей у неї безперестану текли сльози...
Немає таких слів, що ними можна було б втішити матір в її тяжкому горі.
Яків слухав сувору й хвилюючу промову Артема Черкащина, погрози Кузьми Сукачова та інших воїнів, що над могилою загиблих товаришів клялися помститися ворогам.
І раптом мати сказала:
— Говоритиму...
— Мамо, слабі ви дуже зараз... Мабуть, важко вам буде...— хотів було спинити її Яків, та, глянувши їй в обличчя, зрозумів непереборне бажання матері і не став більше відраювати.
Ступивши крок наперед, Македониха підвела голову, озирнула мужні й суворі обличчя воїнів.
— Сини мої! До вас звертаюсь... Вам слово хочу сказати, просте, материнське... Ми були колись добрими і жалісливими до багачів, а вони за доброту нашу відплатили кривавими розправами та шибеницею. Ми були до них милосердні, а вони спалювали хати, спалювали у вогні людей живцем... Ми не наважувались їх убивати, а вони розстрілювали без жалю... І я, жінка, що втратила мого Андрія... Степановича...— Македониха повела очима в бік труни. Губи в неї затремтіли, рясні сльози залили їй очі. Не поспішаючи, вона витерла їх, і знову бійці почули її тихий, але сповнений твердої мужності голос: — Ми просили бога, молилися йому вдень і вночі, а бог, мабуть, теж став за них, за багатих, за ворогів... І я, стара жінка, трудівниця, скажу вам: нехай ваша совість не боїться бога! Хай рука не затремтить, коли на вашому шляху стануть вороги. Не давайте їм пощади. Знищуйте їх безжально, як знищують скажених собак... Багато ми зрозуміли в цю війну, і я благословляю вас, сини мої, на нові подвиги і нові бої за нашу волю, за рідну бідняцьку владу, бо тільки вона дбає за нас, трудових людей, і зичить нам добра. А ми, матері, сестри, вдови, ми будемо допомагати вам усім, чим тільки зможемо, щоб ніхто й ніколи більше не відняв у нас волі, бо за неї багато пролито крові і, мабуть, ще багато її проллється. Будьте ж, сини мої, сміливими і хоробрими, бо ви для всього народу здобуваєте щастя... А народ же про нього мріє... А він же надіється...
Знову в очах Македонихи виступили сльози, і стала вона ще блідішою.
Першою помітила це Ніна Черкащина і вчасно підтримала знесилену Македоииху за лікоть, підтримала мовчки, без втішливих слів, бо так само добре розуміла, як і Яків, що ніякими словами не заспокоїти її зараз, не втихомирити болю, що ятрить її зранене горем серце...
— Мамо!.. Будемо прощатися з батьком,— глухо й болісно промовив Яків, і тієї останньої хвилини не забуде він повік.
Мати тремтливою рукою гладила батькове лице, волосся, гладила без слів, без голосіння, потім, не стримавшись, упала йому па мертві груди й забилася в риданні...
Схилилися над труною багряні, пробиті кулями бойові прапори. Прогриміли гвинтівкові залпи салютів, і останки героїв опустили в братську могилу.
Полк Артема Черкащина, поповнившись слобідськими добровольцями та бійцями з партизанського загону, тієї ж ночі вирушив із слободи на виконання нового бойового завдання.
Восени на братській могилі Македониха посадила вишні, яблуні, кілька кущів бузку і одне деревце пахучої черемхи.
ЕПІЛОГ
Дорогою йшла худа, одягнена в чорне вбрання жінка. Вона звернула до залізної огорожі, де буйно розцвіли кущі бузку, молоді вишеньки, яблуні і кучеряве деревце черемхи. Жінка сіла на лавочку, згорблена, мовчазна, поклавши руки на коліна. І коли б не похитувалась у неї голова, можна було б подумати, що якийсь слобідський багатій поставив на могилі скорботний монумент страдниці матері.
Це була Олімпіада Безсалиха. Сьогодні, на великдень, вона вирішила тут зустрітися з Македонихою. Цвіли сади. І це цвітіння, і відчутний дух землі, що, пробудившись, живила соками коріння дерев та трав, і оце голубе небо з розкиданими по ньому хмаринами тішили зір.
Але душа її була оповита журбою, і цю журбу навівала на неї братська могила, в якій лежали бійці, що віддали своє життя за владу Рад. Бриніли бджоли, збираючи з квітів ароматний нектар. Часом легкий, голублячий вітер, проникнувши сюди, шумів у яскравому листі черемхи, що вже розпустилася, погойдував білі віти яблунь.
Пурхнула якась пташка, сховавшись у густому кущі аґрусу. Упав з дерева хрущ і заплутався в соковитій траві.
— Може, панахидку відслужимо?
Олімпіада здригнулася від несподіванки. Біля огорожі стояв піп в обтріпаній, вицвілій рясі. В руках у нього був мішок з "дарами", зібраними на могилках за поминальне богослужения.
Олімпіада мовчки дивилась на попа.
— Запитую, може, панахидку відслужимо по убіенних воїнах? Недорого візьму. Можу за карбованця, можу й за полти-ник. Як захочете. По знайомству візьму дешевше. Хай їхні душі в оцей знаменательний день світлого Христова воскресіння возрадуються, акі...
— Ти п'яний... Ти сам не розумієш, що верзеш, — сказала тихо, але значуще Олімпіада.— Іди звідси.
Піп, похитуючись, рушив собі далі.
Прийшла до могили Македониха, принесла цілу корзину квіткової розсади.
— І резеди дістала? Дуже люблю, як вона пахне,— сказала Олімпіада, вибираючи пучки молоденьких рослинок, що їхнє коріння дбайливо було вліплене у зволожений чорнозем.
— Резеда є... і коріння жоржин, і кручені паничі, і красоля, й тюльпани — всього дістала. Ось води принесемо з річки та можна й починати.
— Заждіть! — гукнув жартома до жінок ставний юнак з густими кучерями золотистого волосся.— Заждіть, не переходьте нам дороги з порожніми відрами, а то невдача буде. Добрий день!
— І таке скаже,— озвалася дівчина у вишневому платті, що його прикрасили собою дві довгі коси.
— На гуляння, Таню? — спитала Македониха, милуючись дівочою красою.
— Атож,— відповіла, весело позирнувши на свого супутника.— Оце зібралися побувати в лісі, біля мамврійського дуба. Там красиві місця, багато фіалок, рясту.