— Біла армія відступає,— вів далі Трохим Іванович, не звертаючи уваги на явну насмішку і недовір'я,— відступають швидко. Прийдуть комісари, вони спитають про Сукачиху... Адже спитають... Залишатися тобі в слободі не можна. Забирати своє добро в далеку дорогу рисковано — можуть пограбувати. А я знаю, Софочко, золото в тебе є... Знаю і мовчу. Навіщо людей такими розмовами бентежити? — Трохим Іванович підсів до неї ближче і, озираючись, наче його міг підслухати хтось сторонній, заговорив пошепки, гаряче, з усіх сил намагаючись переконати сестру: — Мене вони не зачеплять. Навіщо я їм потрібний? Жив тихо, смирно. Проти Радянської влади не виступав, нікого не займав, і мене ніхто не займе. А потім не забудь, іще один козир у мене е — дружина-біднячка. І ось надумав я, Софочко, запропонувати... Порадити хочу, щоб ти своє золото мені віддала на збереження, а я вже надійно його сховаю. Що ти на це скажеш? Га? Я сховаю, я...— і раптом він, зіщулившись, замовк.
Софія так подивилася на нього і так суворо насупила брови, як це бувало в неї тільки у хвилини найшаленішої люті і гніву.
— До якого часу ти будеш мене мучить? Чи тебе до контррозвідки віддати?
— Навіщо до контррозвідки? — перелякався бакалійник.— Софочко, та зрозумій же ти мої братні почуття і щирість... Ось хрест святий! — Не чекаючи, поки вона вижене його, Трохим Іванович несподівано впав перед нею на коліна, обняв її ноги, заважаючи підвестися з крісла.— Софочко, рідна... Послухай... Пропаде... Адже я знаю, пропаде твоє золото... Віддай його мені! Я збережу... Я сховаю... Ніхто ніколи не знайде...
— Пусти, пусти мене! — Софії знову спало на думку, що брат навмисно не давав їй зараз можливості підвестися, щоб потім несподівано й швидко своїми кістлявими руками схопити її за горло і задушити...— Пусти! — закричала Софія, дивлячись, як біля її ніг повзав, ридаючи, бакалійник. Але його сльози не викликали в ній ні жалю, ні співчуття, а тільки огиду і страх. Жадний і бридкий слинтяй, він тулився до її коштовного плаття немитим лицем.
— Софочко, віддай... Не я — інші візьмуть... Чужі люди тебе пограбують, твоїм багатством поживляться, а я ж брат... Старший твій брат... Однієї з тобою крові... Зглянься, пожалій... Чує моє серце — пропаде золото... інші заберуть, поживляться твоїм добром... Віддай...
— Ти збожеволів. Тебе треба одвезти до лікарні.
— Ні, Софочко, я не божевільний.., Шкода мені... Стільки літ відкладала, наживала... для чого? Софочко, поглянь, як я плачу. Невже ти не почуваєш братньої любові, вірності моєї? Адже я кожної ночі ходжу під твоїми вікнами, оберігаю твій дім, оберігаю тебе...
— Геть! — закричала Софія, відштовхнувши його від себе.— Геть! Інакше я заб'ю тебе.
У Софіїній руці несподівано блиснув маленький браунінг. Чорне дуло його краще за будь-які слова вилинуло на Трохима Івановича, примусивши його замовкнути. Не поспішаючи, він підвівся, одягнув свого засмальцьованого картуза.
— Ось як ти, Софочко, поводишся зі мною? На рідного брата руку піднімаєш? Ну що ж, я піду. Якщо ти хочеш — я піду. До побачення, мила сестрице!
Софія йому не відповіла. І тільки коли на сходах затихли його кроки, вона підійшла до дзеркала і, глянувши в нього, жахнулася. Чи то від пережитого страху, чи то від гніву обличчя її було зовсім блідим і вся вона тремтіла, немов у пропасниці.
Випивши вина і трохи заспокоївшись, Софія наказала подати коней. Розмова з братом її схвилювала. Хотілося чимсь розважити себе, кудись поїхати. Але зараз у неї були невідкладні справи. Вона умовилась зустрітися на майдані з прапорщиком Давиденком. Він тільки вчора прибув до слободи, а сьогодні, маючи якісь секретні доручення, повинен виїхати до штабу армії, що знаходився тепер у Харкові.
Давиденко, за її проханням, залишився у слободі на одну добу. Саме з ним і сподівалася Софія провести ще одну таку ж безпутну, як і колись, але приємну для неї ніч.
Коней подано. Софія без кучера поїхала до базарної площі, запрудженої народом. Люди йшли сюди безперестанку з усіх вулиць, знаючи, що па сьогодні призначено страту. Але кого саме будуть страчувати — досі лишалося таємницею.
Невідомо з чийого наказу вдарили на сполох. Жителі, ніде не помічаючи пожежі, бігли до церкви дізнатися, в чому справа, а дзвонар, щось пояснюючи із дзвіниці, показував людям в напрямі майдану.
Рівно о дванадцятій годині кількатисячний натовп слободян побачив групу вершників. Вони прямували до шибениці. По обидва боки коридора, що утворився, стали озброєні денікінці. Завмерли люди. Всі погляди були звернені на вулицю, де з'явився згодом посилений конвой.
— Ведуть!.. Ведуть!..
— А хто ж вони?
— Не чув хіба? Конокради.
— Які там конокради? Будуть ними займатися, конокрадами... Кажуть, фальшивомонетчиків викрили.
— Ану глянь, чи багато там їх? Ти високий, тобі видніше.
— Двоє. Двох спіймали. Певне, зайшлі люди.
Але ось наблизився конвой, і хтось у натовпі здивовано вигукнув:
— Лишенько! Та це ж вони столяра Македона ведуть на смерть. А поруч нього йде Терень, Михеїв онук... Що ж це таке? Таких людей вішати...
Над майданом прокотився гомін обурення. Але мовчазні конвойні спокійно йшли до шибениці, де на смертників чекав кат. Вилицюватий, рудобородий, з низьким лобом і хижо примруженими очима, він спокійно поглядав на свої жертви, ї в цьому спокої відчувалася суміш звірячої жорстокості із звичною для нього байдужістю.
Був він саме таким, яким зображують катів на плакатах. Плисові шаровари на ньому виблискували, як і його хромові чоботи.
Хтось у натовпі, пізнавши ката, сказав:
— Та це ж він Македониху мордував.
Гамір і обурення зростали з кожною хвилиною. Чоловіки про щось радилися між собою, позираючи то на ката, що походжав на помості, то на Софію Ізарову, яка стояла поруч красивого офіцера Давиденка. Він багато курив, і щоразу, коли збивав попіл з папіроси, рука його помітно тремтіла.
Хвилювалась і Софія, дивлячись па слободян. їхні загадкові суворі погляди, похмурі обличчя не віщували нічого доброго. Хотілося швидше покінчити з цією стратою. Шепнувшії прапорщику про своє бажання, вона одійшла вбік.
Ніхто не читав вироку. Люди з жахом дивилися, як легкий вітерець розгойдував дві петлі. Першим вивели на поміст юнака.