Змовчала Македониха і про допит, і про те, як вороги пекли її гарячим залізом,— ще й зараз не загоїлися рани на грудях. Та чим дужче біснувалися вони, тим непохитнішою ставала вона, проста селянка, ладна краще вмерти, ніж виказати таємницю.
Пережиті муки, сльози, пролиті за близьких їй людей, навчили Македоииху пристрасно ненавидіти ворогів. З надією ждала вона того дня, коли знову на слобідських вулицях замайорять червоні прапори, сповіщаючи про волю й повернення рідної Радянської влади, за яку страждає чоловік в денікінсько-му застінку, за яку воює її єдиний, безмежно любимий син.
Розвідники поснідали і одразу ж зібралися вирушати. Македониха, розуміючи, що вони мають виконувати наказ, не наважилася їх затримувати.
— Може, вам, хлопці, доведеться заночувати, так ви ж моєї хати не минайте.
Вони подякували за куліш та й пішли собі, а Македониха, стоячи біля паркана, дивилася їм услід з такою ніжністю, любов'ю і тривогою, наче проводжала рідних дітей на небезпечну операцію.
На базарній площі, де звичайно ще задовго до відкриття ярмарку велася жвава торгівля кіньми, сьогодні було особливо людно.
Довгими рядами стояли підводи. Між ними вештались селяни, що прибули ярмаркувати сюди з навколишніх сіл та хуторів. На возах лежали вінки цибулі, мішки картоплі, качани капусти, помідори й овочі, якими так багата в цих краях благодатна земля.
На цій площі слобідські теслярі під наглядом озброєної варти будували шибеницю. Ніхто з мешканців не знав, кого будуть страчувати, але за роботою теслярів стежили сотні людей.
Прийшли сюди і Терень з Володькою після того, як оглянули всі вулиці, де розташовано було військові частини, добре запам'ятавши місця вогневих точок. Від одного з теслярів дізналися, що шибениця будується з наказу Софії Ізарової, а вішатимуть на ній буцімто більшовицьких комісарів, спійманих минулої ночі і вкинутих до льоху.
Зрозумівши одразу, що тесляр нічого певного не знає про страту, яка має відбутися, розвідники жадібно прислухались у натовпі до всього, що тут говорилося.
— Конокрадів спіймали. До конюшні кавалерійської частини залізли, а їх там і накрили. Для них готується оце страхіття.
— Стануть для конокрадів таку шибеницю споруджувати, їх просто б розстріляли, та на тому й кінець. Чув я — фальши-вомонетчиків спіймали, а вже заодно з ними захопили і ту машинку, на якій вони гроші друкували. Для них шибениця — для фальшивомонетників.
Розвідники вирішили було вже повертатися до загону, коли раптом чиясь сильна рука схопила Тереня за комір.
— Ось він, сучий син, піймався...
Поруч з Лук'яном стояв озброєний денікінець. Лук'ян, нічого не питаючи, з усього розмаху вдарив Тереня в обличчя.
— Партизан! Комсомолець! Туди-розтуди... Веди його до контррозвідки. Там розберуться, з чийого наказу прибув він сюди. І цього другого теж хапайте...
Але другий, зрозумівши небезпеку, що загрожувала йому, так швидко шмигонув у натовп, що шукати чи гнатися за ним було безнадійно.
Тереня повів денікінець через площу. Люди, з острахом розступаючись, запитували один у одного:
— Хто це? Хто?
— Партизана піймали.
— Стривайте... Та це ж Терень...
— Який Терень?
— Діда Михея знав? Це ж його онук!.. Пропав хлопчина.
— Мабуть, пропав, бо до їхніх рук потрапиш — навряд чи повернешся.
Володька, одбігши в безпечне місце, стежив звідти за товаришем. Йому пристрасно хотілося, щоб друг, який потрапив у біду, спробував втекти. Але кричати про це було рисковано, бо його, Володьку, теж могли б схопити, і тоді загін не одержить вчасно потрібних відомостей.
"Втікай, Тереню, втікай! Поки не пізно... Втікай!"
І Терень, на превелику радість Володьки, зрозумів обстановку, рвонувся раптом за ріг якоїсь крамниці. Прогримів постріл, потім ще один.
— Забили...— прошепотів Володька, відчувши, як його охопив раптом озноб.— Забили...
Але через кілька секунд він помітив Тереня, який мчав щодуху. Забувши про обережність, Володька крикнув:
— Сюди, Тереню, сюди!
Але той не почув, мабуть, його серед загальної паніки, галасу та криків.
— Партизани! Партизани! — линуло над площею, і люди, боячись кривавої сутички, під час якої могли бути й випадкові жертви, розбігалися хто куди.
Інші, не зрозумівши добре, що трапилось, але помічаючи Тереня, який від когось втікав, заходилися галасувати й собі:
— Держіть злодія, держіть!
Якийсь хуторянин підставив Тереню ногу, він упав, а денї-кіцень, наздогнавши втікача, ударив по спині прикладом. Хтозна-звідки взялося ще кілька солдатів. Замелькали в повітрі кулаки, а через кілька хвилин скривавленого розвідника потягли на допит.
"Все... Загинув Терень... Тепер загинув... Що ж робити? Що? Як його врятувати?"
Володька вирішив швидше повертатися до лісу, розповісти про все Якову Македону. А він уже там придумає що-небудь. Він командир, він знає, як треба діяти.
Не витрачаючи більше пі хвилини, хлопець попрямував до лісу, де його з нетерпінням чекали партизани.
61
До Софії прийшов Трохим Іванович, стривожений чимсь, а його стривоженість завжди була ознакою якоїсь біди.
— Софочко, ти чула? Приїхали до мене за крамом баришники з Бєлгорода, і що воші розповідають!.. Просто жах!
— Що розповідають? — спитала Софія, погойдуючись у кріслі-гойдалці.— Нова банда об'явилась?
— Звідки ти знаєш?
— Догадуюсь.
— Не банда — загін партизанський. Кажуть, налітають у тил денікінців, громлять і обеззброюють їх, начисто винищують буржуїв. Буржуям різним, багачам — ніякої пощади. А керує тим загоном, кажуть, солдат, простий солдат, га? Як тобі подобається?
— Брехня це все! Даремно твої баришники язиками пле-щуть та бентежать отаких ось, як ти... дурнів.
— Софочко, ти завжди мене ображаєш! А що, коли правда? Я тепер часто думаю: прийдуть партизани, і за твої діла, Софочко, мені теж доведеться відповідати, як братові. Ти зможеш втекти, а куди я дінуся з родиною? Нікуди я не дінусь. Нікуди...
— Що ж ти хочеш? — спитала Софія, помітно роздратовуючись.— Завжди скиглиш, завжди удаєш із себе нещасненько-го. Гидко!
— До образ я вже звик. А поговорити, Софочко, з тобою хочу. Тому й прийшов. Подумай сама: білогвардійці відступають.
— Цю новину тобі сорока на хвості принесла?