— Люди... Рятуйте! Ряту-у-у-у...
Одчайдушний крик її був жахливим. Простягнені вперед руки майнули в повітрі, не встигнувши вхопитися за підвіконня. Напружуючи, очевидно, останні сили, вона рвонулася вперед, але в ту ж хвилину наче якась невидима, але незборима сила відкинула Сукачиху назад.
Через розбите вікно вихопились вогняні язики, повалив густий смердючий дим. Всередині хати стало тихо...
— Розійдись! — пролунала різка команда Парфеиа Усико-ва, але слободяни стояли на місці, приголомшені печуваною помстою над беззахисною дружиною та дітьми слобідського
комуніста.
— Наказую, так би мовити, розійтись! — знову заверещав баб'ячим голосом Усиков, вихоплюючи з кобури револьвер.
— Стріляйте в них! — недобре блиснувши очима, наказала Софія.
Кілька пострілів у повітря розігнали натовп. Завалилася покрівля, і тисячі маленьких іскор, шугнувши в небо, погасли. Горіли двері, віконниці, рами. Вогонь обпалював вишневі віти. Ніжні листочки скручувались, диміли і, нарешті, спалахували теж яскравими вогниками.
Слободяни розбіглися хто куди. Багато хто з них сховався в сусідніх дворах і звідти стежив за пожежею.
— Взвод, кроком руш!
І як тільки завмерли у вулиці солдатські кроки, люди кинулись тушити догоряючу хату Сукачихи.
Софія, попрощавшись з офіцерами, пішла додому, та тільки відчинила хвіртку, як перед нею знову виросла худюща постать брата. Він був надзвичайно переляканий, цокотів зубами, дрижав, наче його тільки що витягли з крижаної води.
— Софочко, що ти наробила? Вони ж тобі ніколи цього не простять. Себе губиш, і мені можуть бути неприємності...
Софія зайшла в дім, нічого не відповівши братові. Але спати не лягала. Через півгодини в гості до неї завітав прапорщик Давиденко. Софія приймала його у світлиці, пила з ним вино, потім він виявився таким нахабним, що взяв її на руки... Софія не дуже пручалась... Адже він міг би її впустити. А трохи згодом, обіймаючи молодого бравого офіцера, вона запитувала в нього:
— Милий мій, як же тебе звати?
— Милим називай, хіба не все одно? — відповів досвідчений у таких ділах офіцер. І Софія не заперечувала. Вона погасила лампу. Крізь розчинене вікно ще виднілося невиразне марево пожежі. Вулиці були тихі, безлюдні. На перехрестях доріг ходили мовчазні патрулі.
58
Лук'ян Безсалий вирішив відпочити в затінку вікового дуба. Вийнявши флягу з горілкою, він відпив з неї кілька ковтків. Біля хазяйських ніг вмостився собака. Висунувши малинового язика, він часто дихав. "Парить. Мабуть, знову буде дощ",— подумав Лук'ян, дивлячись у безхмарне небо.
Закушуючи горілку курятиною, він кидав кісточки Валетові, і той ловив їх на льоту.
Недалеко від Лук'яна зашелестіла ліщина. Він підвівсь на коліна і побачив Македониху. Вона тільки що вийшла з чагарників на дорогу, озирнулася навколо і, не помічаючи Лук'яна, завернула на вузеньку стежку, тримаючи за руку чиюсь дівчинку.
"Куди ж це вона зібралася? Може, до Македона?" І Лук'ян вирішив простежити за нею.
Варвара, звернувши з стежки, зникла в росяній зелені густого підліска, але Лук'ян бачив, як коливалися віти горішини, і особливо не турбувався. "Далеко не втечеш від мене,— думав він,— все одно я за тобою простежу". Але яке ж було його здивування, коли через хвилину з кущів горішини вийшла на дорогу ряба корова.
— Тьху ти, окаянна! — розсердився Лук'ян. Він знову звернув на стежку, але Македониха немовби крізь землю провалилась. Тільки надвечір Лук'ян повернувся додому і, навіть не відпочивши, одразу подався до Софії. Він розповів їй про Ма-кедониху. Бачив, мовляв, її в лісі, і в нього, Лук'яна, є підозра, що недарма вона озиралась та видивлялася навкруги. Не інакше, що йшла на побачення з чоловіком, а можливо, й до партизанів, про яких чув Лук'ян і чула Софія, хоч ніде їх поки що не було видно і ніяких ударів не завдавали вони білогвардійським частинам.
Озброєний солдат привів згодом заарештовану Македониху разом з Танею до контррозвідки, що розмістилася в колишній швейній майстерні. Побачивши Софію, Македониха полегшено зітхнула. Адже їй вона давала колись читати всі листи Якова, ніколи нічим не образила багачку, тому зараз розраховувала на її підтримку й допомогу. Тут же присутній був і Лук'ян. Холодний блиск його очей лякав Македониху.
— Ну, розповідайте, кому носите ви передачі? — несподівано запитав офіцер, і його колючі очі втупилися в Македониху, чекаючи відповіді.
— Нікому я передач не ношу.
— Не носиш? Як так не носиш, коли я сам тебе бачив у лісі,— і Лук'ян, звертаючись до офіцера, почав розповідати: — Сів, значить, я під дубом перепочити трохи, коли чую — хтось іде, вершечки ліщини гойдаються. Тоді я підвівся ось так, дивлюсь — вона, Македониха. У лівій руці вузлик, правою тримає дівчинку. Звернули вони на стежку. Я — за ними. Вони в кущі орішини, я — за ними. З вузликом була, чого ж відмовлятися? Розкажи все, як на сповіді.
— Що, Македонихо, чоловік у лісі переховується? — спитала Софія, дивлячись на неї.— Ти признайся. Тобі нічого поганого не зробимо, і йому теж все простимо. Ми люди свої. Хай приходить додому і живе спокійно.
— Нема в чому мені признаватися, Софіє Іванівно. Де мій Андрій — не знаю. Всі працівники волкому виїжджали з слободи, і він з ними поїхав, а куди поїхав — не сказав. Нічого не сказав.— Македониха помітила, як Софія глянула на ката, що стояв осторонь, і той, зрозумівши безмовний наказ багачки, підійшов до Македонихи. Вона зблідла від одного його вигляду. На ньому був шкіряний фартух з слідами засохлої крові. З-під низького лоба тупо дивились маленькі безбарвні очі, байдужі до криків і благань катованих ним людей. Вилицювате обличчя його майже суцільно заросло рудою щетиною, а довгі руки були чіпкі, мов ковальські кліщі.
Ні слова не говорячи, він потягнув Македониху до сусідньої кімнати, спеціально відведеної для катувань.
Біля стіни принишкла дівчинка. Про неї, мабуть, забули, а вона дивилася на всіх переляканими оченятами, тремтіла від страху, прислухалась до коленого шарудіння за дверима. Адже Таня разом з бабусею була в лісі. Тільки бабуся наказала мовчати, і Таня навіть словечка нікому про це не скаже.