— Голубчику мій, Софіє Іванівно... Я теж прошу... українську!..
— Що з вами робити? — погодилась, нарешті, багачка.— Доведеться, мабуть, уважити...— і підійшла до рояля, де вже сидів, жадібно оглядаючи її, прапорщик Давидепко.
Софія помітила той погляд, зрозуміла хтиве бажання офіцера, лукаво усміхнулася й поклала білі оголені руки на чорний блискучий рояль.
Густе, красивого тембру контральто сповнило зал.
Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого часто тікаю я в гай
І блукаю я там до півночі,
Не питай, не питай, не питай.
Не питай, чого в'яну і сохну, як квітка,
Бо так щиро кохаю тебе,
Ти покинув мене, сиротину,
На посміх, поговір для людей...
Полковник розчулився до сліз.
— Мелодія!.. Ви тільки послухайте, панове, яка мелодія! — вимовив він, прикладаючись до бокала.
Ще не стихли останні звуки романсу, як знадвору ввірвалося тривожне калатання дзвону.
Гості метнулися до вікон і побачили в кількох місцях слободи багряні марева пожеж.
Та в цю хвилину до зали ввійшов Лук'ян, голосно заявивши:
— Не хвилюйтеся, панове! Горять хати комітетчиків... Вальс!
І закружляли пара за парою, а Софія, сівши за круглий столик, продовжувала скаржитись полковнику:
— До кожного двору везуть дубки з мого лісу. Хто дав дозвіл? Кузьма Сукачов. Я колись його дружину з своєї майстерні вигнала, так він, очевидно, за неї почав мені метатися, де тільки можна. Ну, я скажу, метатися він не вмів. А ось я придумала штучку. Хай тільки звечоріє.
У Софії блищали очі. Полковник цілував її руки, говорив компліменти:
— Голубонько моя, Софіє Іванівно, ви стали ще красивішою і ще привабливішою, аніж колись... Слово честі...
— Вип'ємо, так би мовити, за красу нашої господині,— пропонував черговий тост офіцерик, що його, як здалося Софії, вона вже десь бачила раніше.— За наше, так би мовити, знайомство і майбутню дружбу!
Софія зухвало й насмішкувато дивилася на його мордочку з гострим пташиним носом, маленькими рухливими очицями, увігнутим лобом. Він перший встигав налити в бокал вина для хазяйки, перший підносив до полковницької люльки запаленого сірника. З неприхованим презирством ставився до нього прапорщик Давиденко. Мовчазний, стрункий, він стежив за Софією, і вона, добре розуміючи його жадібні погляди, вирішила, що ночуватиме у неї сьогодні саме цей прапорщик.
Пили багато. А коли надворі стемніло, Софія звернулася до полковника:
— Мені потрібні солдати.
— Голубчику мій, Софіє Іванівно! Вам ні в чому не можу відмовити. Солдати будуть! — і він із задоволенням припав поцілунком до її руки.
А через півгодини п'яна ватага офіцерні, залишивши на столі недопите вино й горілку, вийшла па вулицю. Поруч з Софією йшов Давиденко, підтримуючи її за лікоть. Ніхто не питав у неї, куди вона їх веде. Біля бідної хатини під солом'яною стріхою Софія зупинилась.
— Тут живе більшовик? — поцікавився прапорщик, догадавшись про мету приходу.
Троє маленьких вікон затуляли віконниці. Біля хати росли старі вишні. На типу красувалися горщик і два глечики, там же протряхала жіноча сорочка.
Сюди підійшли денікіпські солдати, викликані Софією, і коли вона побачила їх, рішуче попрямувала до хвіртки.
— Софочко, Софо...— почула знайомий голос, що примусив її здригнутись. Трохим, який увесь час стежив за кожним її кроком, зважився в останню хвилину спинити сестру від страшного вчинку. Але своєю появою він зараз викликав у неї надзвичайне роздратування і злість.
— Що тобі потрібно? Що ти блукаєш за мною, мов Каїн? Хочеш, щоб я посадила тебе під арешт?
— Софочко... Я застерігаю тебе... Справа твоя, звичайно, але ти подумай... Коли б не довелося потім відповідати.
Його висока жалюгідна постать видалася прапорщику Дави-денку чимсь підозрілою, і він скомандував:
— Взяти його!
— Дозвольте! Як це взяти? Дозвольте...— забелькотів, благально позираючи на сестру.— Я брат її. Я рідний брат нашої Софочки. Скажи їм, Софочко, скажи... Адже вони, мабуть, мені не вірять.
— Іди звідси геть! Додому йди! Чого вештаєшся по вулицях? Хіба не знаєш, що оголошено стан облоги?
— Піду... Я зараз піду...
1 висока, худа постать швидко зникла в темряві ночі. Але Трохим Іванович додому не пішов.
Сховавшись у сусідній садибі за кущем бузку, він звідти стежив за всім, що відбувалося.
Ось із хати вийшла перелякана Марина Сукачова, але Софія штовхнула її назад у сіни, і молодиця, упавши, звалила порожнє відро. У хаті заплакали діти.
Софія на залізні кільця дверей повісила заздалегідь приготований замочок. Потім, не поспішаючи, вийняла коробку сірників. Під солом'яною стріхою блиснув вогник, а через хвилину в хаті почулися —одчайдушні крики дітей. Клубочився дим, все більшим ставало полум'я. З сусідніх дворів вибігали люди. Церковний сторож Успенської церкви першим ударив на сполох, а потім за ним уже озвалися таким же дзвоном і інші сторожі. Тривожні звуки полетіли над слободою, підіймаючи людей. З відрами, сокирами, лопатами вони поспішали до міс-, ця пожежі. їх намагалися спинити патрулі, але слободяни, освітлені зловісним маревом, бігли до тихої вулички, де потрібна була їхня допомога. В нічній темряві лунали різкі попереджувальні крики пожежних їздових:
— Бережись! Гей, бе-ре-жи-и-и...
Блідий стояв у кущах бузку бакалійник. Йому кортіло підійти до Софії, сказати, щоб вона зникла кудись, щоб її не бачили люди, не дізналися про її страшну помсту, але він не наважувався цього зробити, боячись остаточно розгнівити сестру.
Сама ж Софія з нахабною сміливістю стояла в усіх перед очима, нестримна й люта в своєму гніві. Такою ще ніколи не бачив її Трохим Іванович.
Першою до місця пожежі прибула успенська команда, але її зупинив грізний окрик прапорщика:
— Куди? Назад! Назад, хами! Я вам...— і погрозив револьвером. Взвод солдатів став цепом проти двору Сукачпхи, нікому не дозволяючи гасити вогонь.
Спинились розпалені коні пожежних команд інших дільниць. Пожежники, не розвертаючись, як то годилося б, з жахом позирали на зачинені двері хати, звідки линули зойки і крики приречених на страшну смерть.
Багато людей ладні були кожної секунди кинутись на допомогу, але стіна гострих багнетів, що погрозливо виблискували під вогнем, заступила людям шлях до хати. Задзвеніла розбита шибка, розчинилась несподівано віконниця. В диму й вогні з'явилася Марина. На ній горіла кофточка, горіла й хустка.