Раптом Софія різко підводиться з ліжка, щоки її мокрі від сліз. Густе чорне волосся спадає з плечей, хвилясто розсипаючись по білій сорочці. Очі гарячково блищать, в них світиться якась одчайдушна рішучість. Софія підходить до буфета, дістає пляшку вина, наливає бокал і випиває. "Що зі мною робиться, господи!" — благально дивиться на ікони, потім, перехрестившись, знову наповнює бокал.
Хтось стукає у хвіртку. Софія підходить до вікна, пізнає Трохима. "Що йому потрібно?" — думає вона, але проганяти брата їй не хочеться. Випите вино приємним теплом розливається по тілу.
"Нехай зайде... заради свята вже пущу його в дім".
Служниця відчиняє Трохиму Івановичу двері. Софія, одягнена в китайський халат, сідає на дивані, суворо дивиться на раннього гостя.
— Я, Софочко, до тебе на хвилинку. Ти, певно, паски святила?
— Святила вчора. Приходив піп.
— Все зайві витрати. Все летять грошики. Хіба я сам не міг би понести до церкви? Рука б у мене не відсохла, вага невелика, а гроші можна було зберегти.
— Ти кажи прямо: чого прийшов? — спитала Софія.
— Як чого? Провідати. Думаю, може, захочеш піти до ранньої. Колись ми ходили з тобою разом. Пам'ятаєш, Софочко? — і він, пильно глянувши в її обличчя, спитав: — Це що ж у тебе очі заплакані? Недобре. У такий день не годиться плакати. Ми сьогодні з тобою подивимося схід сонця. Ти бачила, Софочко, як воно красується?
— Ти хочеш грошей, ти за цим до мене прийшов, адже так? — обірвала Софія, дивлячись братові в очі.— Дам. Іншим разом вигнала б тебе, як собаку, а зараз я добра.
— Софочко, хіба можна такі слова?.. Гріх... Я звик уже: як тільки настає Великдень, ти мені завжди присилаєш якийсь подарунок. А цього разу ждав, ждав — подарунка нема, то я вирішив...
Задзвеніло кілька золотих монет, навмисно кинутих Софією на підлогу. З швидкістю кота він метнувся за ними, повзав на колінах, вишукуючи гроші, а Софія стежила за ним і тихенько, злісно сміялась.
— Жадний ти... Ой і жадний же!
— Я, Софочко, не ображаюсь. Ти любиш пожартувати. Ось іще одна закотилась — п'ятірка. У тебе, Софочко, багато їх є?
— Повна скриня.
— Та ну-у? — здивовано вигукнув Трохим Іванович, хоч і зрозумів, що Софочка сміється, принижує його. Але він не сердився на неї. Трохим Іванович ладен ніжки їй цілувати, аби тільки гроші кидала вона йому ось так, як зараз.
— Встань!
— Зараз, Софочко. Може, ще куди-небудь монета закотилась.
— Встань! — і Трохим Іванович підвівся на ноги, відчувши в її голосі роздратування й досаду.— Пий!
— Що ти, Софочко, господь з тобою. Хіба можна? Зараз люди до церкви йдуть, а ти...
— Пий, кажу тобі, пий зі мною.
— Не можна, в мене серце хворе...
— А ти не зважай на нього. Добрим вином тебе почастую. Повинен цінувати, що сестра сьогодні така привітна до тебе.
— Ну, хіба що чарочку, не більше.
Софія випила, і разом з нею випив Трохим Іванович.
— Іще одну,— налила йому й собі. Потім показала на двері: — Тепер іди! — І він покірно вийшов, а Софія, скинувши халат, почала приміряти коштовне вбрання, оглядаючи себе в дзеркало.
— Тепер можна й до церкви...
Вона одягла демісезонне пальто, пов'язалася хусткою і, злегка хитнувшись, переступила через поріг.
За вікнами все ще чулися пасхальні передзвони.
49
Софії після обідні не хотілося йти додому. Нею оволоділо непереборне бажання подивитися на схід сонця, як буде воно підійматись над обрієм, поблукати по Усових горах, прогулятися по лісу і вже згодом, повернувшись додому, розговітися паскою.
Софія вийшла на гору. У лощовині лежала слобода. Зеленіли верби, цвіли сади.
Уважно спостерігала, як з-за обрію з'явився червоний обідок; все наростаючи, він випливав у чисту блакить. Яскравим багрянцем спалахнула вода тихої річки. Ніжний одсвіт променів заграв на високих куполах церков, на білих стінах будинків, на монастирських корпусах.
Софія дивилася на схід, і перед очима зринали великі, мов сонце, кола. Чіпляючись одне за одне, вони, мов мильні пузирі, злітали вгору і пропадали там, а на їх місці з'являлися все нові: червоні, оранжеві, зелені, сині, блакитні. І всі вони, здавалося, випливали з багряного диску. Софія пригадала, як одного разу брат Трохим за якусь-то провину вигнав її з дому, і вона пішла на гору, спала там під відкритим небом. І коли сходило сонце, спостерігала точнісінько таке ж явище, як і сьогодні. Але то було давно.
Софія не помітила, як із яру вийшла дівчинка з лялькою і, повертаючи її личком до сходу, говорила:
— Дивися на сонечко. Бач, яке воно червоне. Софія, пізнавши Таню, гукнула її до себе.
— Христос воскрес! — мило задзвенів голосок.
— Воістину воскрес! — відповіла вдова пасхальним привітанням і, обнявши, поцілувала Таню.
Хвилююче почуття охопило Софію, коли, христосуючись, вона відчула, як маленька тепла ручка лягла їй на плече. Софії соромно дивитися в оці ясні, по-дитячому довірливі, променисті очі, немовби вона сама була винна у всьому, що трапилося з батьком цієї дівчинки. Хотілося обняти її, сказати щось хороше й ніжне. Софія, голублячи світлу голівку з двома косичками, перев'язаними голубою стрічкою, спитала:
— Танюшо, прийдеш до мене в гості? Я тобі подаруночок дам. Прийдеш?
— А мені дядя Яша ляльку привіз і нові черевички. А мамі кофту і матерії на плаття привіз. А лялька навіть очі заплющує. Як тільки її покладеш, вона одразу й заплющує оченята. Бачите?
Але Софія не дивилася на ляльку. Несподівана вість такого хвилею ударила в серце, що вона, не пам'ятаючи себе від радості, схопила Таню на руки і, мов навіжена, заходилася її цілувати.
— Я тобі багато, багато дам подарунків: і цукерок дам, і пряників, і ще одну ляльку тобі куплю. Хочеш? Голуб'ятко ти моє, квітонька моя! Коли ж дядя Яша приїхав?
І раптом Софія спинилась, наче вкопана. З сусіднього неглибокого яру, густо зарослого терновими кущами, вийшов у військовій формі Яків Македон і, сміючись, комусь простягав руку. До Софії долетів дзвінкий жіночий голос і сміх. Десь вона вже чула цей голос. Але де? Коли?
На гору в голубому платті вибігла Ніна Черкащина. Софія мало не випустила Таню з рук.
— Іди собі грайся! — сказала приголомшена багачка, відштовхнувши від себе дівчинку.