— Аз ме-ме-мене скільки?
Йому назвали суму. І він, як і попередні багачі, прибідню-ючись, просив зменшити суму контрибуції.
Всі вони торгувалися, закликали бога в свідки своєї свідомої брехні, клялися хрестом і євангелієм, що в них ніколи не було і немає таких грошей. Але всі вони потім давали згоду повністю внести контрибуцію, добре розуміючи, що люди, які сидять за столом у шинелях, піджаках і кожушках, не збираються з ними жартувати. їм добре відомі достатки кожного багача, і вони поки що визначили невеликі суми.
Але слобідській буржуазії прикро було усвідомлювати, що їхні гроші підуть на посилення партизанського, ненависного для них загону. Ось що особливо дошкуляло, викликаючи в них жагучу, але безсилу лють і злобу.
— Лук'ян Безсалий,— оголосив Яків Македон і почув у відповідь:
— П'ять тисяч дам.
— Не поспішайте. Глянемо, скільки належить.— Зазирнувши в аркушик паперу, додав: — А належить з вас... двадцять п'ять тисяч карбованців.
— Що-о?!
Лук'ян підвівся й, мов гора, посунув до стола президії, озираючи комітетчиків ненависним поглядом.
— Хапуги!..
— Сам ти хапуга!—озвався з-за стола старий Македон.— Бач, розперезався... Заплатиш!
— Треба ж голову мати на плечах, а не гарбуз... Нічого не дам!
— Подумайте!
— Що мені думать? Буде так, як сказав.
— Арештувати!
Двоє партизанів кинулись до Лук'яна, але вій, кремезний, розлючений, відкинув їх від себе і з налитими кров'ю очима грізно підступив до Якова:
— Хто ти такий, що тут верховодиш? Не смієш!..
— Смію! — сказав Яків, стискаючи кулак, і так подивився в розлючені очі Лук'янові, що той мимоволі відступив назад.
Біля Лук'яна стали двоє могутніх партизанів. Один із них насмішкувато запитав:
— Сам підеш чи допомогти?
Лук'ян глянув на одного, глянув па другого, відчув грізну силу, яку йому не здолати, хоч скоритися відразу не зміг.
— А грошей все одно не дам!.. Ось,— і, показавши дулю, пішов до дверей, супроводжуваний вартою.
Багачі принишкли. Всі ждали, поки Яків викличе за списком Софію Ізарову. Яку суму визначено з неї? Що вона говоритиме? Погодиться на сплату чи діятиме так, як брат Лук'ян?
її прізвище було назване останнім. Проте вона продовжувала сидіти. Холодно й сухо Яків Македон наказав їй:
— Встаньте!
Неохоче підвелась, але яким гнівом блиснули в неї очі! Це слово, мов удар батога, стьобнуло Софію, образивши її самолюбство і гордість. "Так ось ти як зі мною поводишся! Мало того, що ти викликав мене сюди, а тепер іще хочеш принизити, насміятися... І це ти... Ти, Якове?"
Але Яків дивився на неї, як чужий, не звертаючи уваги ні на її переживання, ні на те, що могла вона думати про нього в цю хвилину. Софію брала злість, але вона мовчки чекала, коли Яків оголосить суму контрибуції. Вона ладна заплатити десять, п'ятнадцять тисяч, тільки б швидше відпустили її звідси, тільки б не бачити їй оцих перелякано-розгублених облич слобідських багачів, не почувати на собі допитливих партизанських очей, не чути холодних слів Якова.
Софія його боїться. Так, так, боїться. Ось наказав він їй встати, і вона покірливо підвелася, розуміючи, що це він навмисне так повівся з нею, аби її принизити перед усіма, дошкульно образити. Тільки так розцінювала вона його наказ.
— Громадянко Ізарова, на протязі доби ви мусите внести контрибуцію...— Яків на цьому слові зробив паузу і, глянувши їй в обличчя, докінчив: — Сто тисяч карбованців. У залі наступила особлива тиша.
Ніхто з буржуїв не сподівався почути таку суму, і зараз усі з напруженою увагою ждали, що відповість Софія. Треба було б поторгуватися, але вони з власного досвіду вже знали безрезультатність цих намагань. Партизани діяли так, як підказувала їм революційна совість. Тим більший інтерес викликали поведінка Софії Ізарової і її відповідь. Невже вона дасть згоду на сто тисяч?
Софія підійшла ближче до стола і, дивлячись Якову в обличчя блискучими від люті очима, заявила: — Гаразд... внесу сто тисяч!
...Софія виплатила всю суму контрибуції того ж дня. Покривши плечі дорогою шаллю, вона металася з кутка в куток, і, хоч у кімнаті було жарко, її трясла пропасниця. Стільки грошей довелося віддати! А тут іще нова неприємність. Надвечір прийшла Марина Сукачова разом з іншими солдатками і озброєним партизаном просити дозволу використати Софіїну майстерню. Довелося дати дозвіл. І ніколи ще не бачила Софія, щоб колишні солдатки так швидко, так невтомно працювали цілісінькі дні і ночі. Для своїх чоловіків і сусідів-партизанів шили вони шинелі, кожушки, теплі ватянки, гімнастьорки, білизну. Шили на гроші від контрибуції, виплачені Софією та іншими багачами. Стукіт швейних машин долітав на другий поверх, де металася в самотності й безсилій злобі вдова.
Софія чула від людей, що Яків наказав із зібраних грошей виділити і роздати бідноті десять тисяч карбованців. А для вдови Базаліїхи він сам купив борошна, пшона, дров. Сам же він одібрав пару валянок і заніс їх дідові Михею.
Востаннє бачила Софія Якова, коли він з своїм загоном вирушив із слободи. Наче приріс до сідла. У сірій шапці, кожушку, підперезаному ременем, на якому з одного боку висіла шабля, а з другого кобура з наганом, він мав вигляд відважного, не знаючого страху в бою бравого воїна. Танцював під ним жвавий кінь, але Яків уміло його стримував. Не видно було серед вершників тільки столяра Македона. Його залишили партизани в слободі, щоб у надійних руках трималася Радянська влада, а самі вони вирушали звідси, прощаючись із сім'ями і блиаькими людьми, вирушали невідомо на який час.
Важкий, небезпечний і в той же час світлий шлях до волі лежав перед ними. Сміливо, самовіддано ступили вони па нього, знаючи, що попереду ждуть їх криваві битви і, може, не один з них загине смертю хоробрих в бою за праве діло, за дорогу Радянську Вітчизну. Поки що їх небагато. Але як струмки, зливаючись, утворюють весною могучі повноводні ріки, так і вони, з'єднавшися з партизанами інших сіл і повітів, увіллються в загальний потік армій, породжених народом, і разом з російськими воїнами, що прибули на допомогу, підуть пліч-о-пліч по землі рідної України, звільняючи братів і сестер, які томляться ще досі під гнітом німецьких окупантів та гайдамаків.