Проте ворог не сушив собі голови такими питаннями і одного дня поклав край цим обговоренням, нарадам і ваганням. Ґовінда інсценізував великий наскок, що змусив Дасу й начальника кінноти з найкращими його вояками поспішити до кордону, а поки вони були в дорозі, спрямував головні свої війська в глиб країни, підійшов до столиці, здобув міську браму й оточив палац. Дізнавшись, що його дружина й син сидять в обложеному палаці, а на вулицях міста точиться кривавий бій, Даса відразу повернувся назад; серце в нього стискалося від страшного болю, коли він думав про Равану і про смертельну небезпеку, яка йому загрожує. Тепер уже ніхто б не сказав, що це обережний полководець, який не любить війни; знавіснівши з горя і люті, він щодуху помчав зі своїми людьми до столиці, застав на всіх вулицях запеклий бій, добувся до палацу, неначе божевільний, кинувсь на ворога і бився, аж поки наприкінці того кривавого дня не впав додолу знесилений і весь поранений, Коли Даса прийшов до пам'яті, він був уже бранець, битва програна, а місто й палац у руках ворога. Його, зв'язаного, підвели до Ґовінди, Той глумливо привітав його і звелів відпровадити до кімнати; то була та сама кімната з різьбленням і позолотою на стінах, де лежали його книжки. Там, на килимі, випростана, із скам'янілим обличчям, сиділа його дружина Праваті, позад неї стояла озброєна варта, а на колінах вона тримала сина;[66] мов зламана квітка, лежало тендітне мертве тіло, обличчя посіріло, одяг був просякнутий кров'ю. Дружина не обернулася, коли ввели її чоловіка, не підвела очей, а невидющим поглядом дивилася на маленького мерця. Дасі здалося, що вона якось дивно змінилася, і аж за якусь хвилину він помітив, що в її косах, ще кілька днів тому чорних, мов крук, скрізь поблискувала сивина. Мабуть, вона давно вже сиділа так, заклякла, з дитиною на колінах, і обличчя в неї було наче маска.
— Равано! — зойкнув Даса. — Равано, сину мій, квіточко моя! Він упав навколішки і притулився обличчям до голівки вбитого; як молільник, стояв він перед безмовною дружиною і сином, обох оплакуючи, обом поклоняючись. Він відчував дух крові і тліну, змішаний з запахом трояндової олії, якою змащене було волосся хлопчика. А Праваті застиглим поглядом дивилася на них обох.
Хтось торкнув його за плече — то був один із воєначальників Ґовінди; він звелів Дасі підвестись і вивів його з кімнати. Даса не сказав Праваті жодного слова, і вона теж не озвалася до нього.
Його кинули, зв'язаного, на віз, доправили до столиці Ґовінди, а там посадили у в'язницю, знявши з нього частину пут. Вояк приніс глек із водою, поставив його на кам'яну долівку й замкнув двері на ключ і на, засув. Поранене плече пекло вогнем. Даса намацав глек з водою і змочив руки та обличчя. Йому хотілося й пити, але він утримався: так, міркував він, швидше прийде до нього смерть. Коли ж усе це скінчиться, коли? Він так прагнув смерті, як його сухе горло прагнуло води. Тільки смерть визволить його серце від катування, тільки тоді померкне перед ним образ матері з мертвим сином. Але серед тих мук на нього зглянулися втома і кволість, він опустився додолу й задрімав.
Прокинувшись із того короткого сну, ще не опам'ятавшись, він хотів протерти очі, але не зміг, його руки не були вільні, вони щось міцно тримали. Коли ж він зовсім прогнав сон і розплющив очі, то не побачив мурів в'язниці — навколо було листя й мох, залиті яскравим, зеленкуватим світлом. Він довго кліпав очима, світло пронизало його, мов нечутний, але потужний удар, по спині й потилиці в нього пробіг дрож, його аж почало судомити зі страху, він скривив обличчя, наче хотів заплакати, і, все ще кліпаючи, врешті оглянувся навколо. Виявляється, він стояв у лісі, тримаючи в руках сулію з водою, а біля його ніг мерехтів зеленим і бурим кольором струмочок; Даса знав, що далі, за папороттю, стоїть курінь, там чекає на нього той самітник, що послав його по воду, той, що так дивно засміявся, коли він попросив його розповісти про майю. Отже, він не програв битви й не втратив сина, не був ні раджею, ні батьком, а проте йог виконав його бажання, показав йому, що означала майя: палац і сад, книжки і розведення птахів, турботи володаря і батьківська любов, війна і ревнощі, кохання до Праваті і болісна підозра, що вона зраджує його, — все це було Ніщо, ні, не Ніщо, а майя! Даса стояв приголомшений, по щоках у нього котилися сльози, в тремтячих руках коливалась сулія, в яку він щойно набрав води для самітника, вода вихлюпувалась через край і текла по ногах, йому здалося, ніби в нього відрізали якусь частину тіла, щось вийняли з голови і в ній утворилася порожнеча: раптом у нього віднято довгі роки життя, старанно бережені скарби, відчуті радощі, вистраждані муки, страх і розпач, які він пережив, дійшовши до самого порога смерті, — все це кануло в безвість, зникло, перетворилося в ніщо, а все ж не в ніщо! Бо залишилися спогади, відбилися в пам'яті образи, він і досі бачив, як сиділа Праваті, велика, застигла, з посивілими за одну мить косами, і на колінах у неї лежав син, наче вона сама його задушила, лежав, наче її здобич, і руки й ноги його звисали з материних колін, мов зів'ялі бадилини. Ох, як швидко, як швидко й моторошно, як страхітливо й докладно показали йому, що таке майя! Все для нього змістилося, довгі роки, сповнені подій, стислися в секунди, те, що тількино здавалося суворою дійсністю, виявилось сном. То, може, сном було і все інше, що діялось раніше, — історія з сином раджі Дасою, його життя серед пастухів, його одруження, помста Налі, його втеча до самітника? Може, все це були тільки картини, що милують око на різьблених стінах палаців, де серед листя зображені квітки, зорі, птахи, мавпи і боги? І чи те, що він переживав тепер, що було в нього перед очима, — це пробудження зі сну про володарювання, війну і в'язницю, це стояння біля кринички, ця сулія, з якої знов вихлюпнулось трохи води, його теперішні думки — чи все це, врешті, не з того самого матеріалу, чи воно не сон, не ілюзія, не майя? А те, що він у майбутньому ще переживатиме, бачитиме своїми очима й торкатиме руками аж до самої смерті, — хіба воно буде з іншого матеріалу, матиме іншу природу? Ні, вся ця прекрасна й моторошна, чарівна й безнадійна зміна образів життя з його пекучими насолодами й пекучим болем, — тільки гра і видимість, тільки піна і сон, тільки майя.