— Я буду радий такій прогулянці, — додав Кнехт, — і зразу ж хочу попросити вас, щоб ви зробили мені одну послугу. Оглядаючи ваш гербарій, я переконався, що ви знаєте гірську рослинність багато краще, ніж я. Крім усього іншого, мета нашого спільного життя полягає ще і в обміні знаннями, у вирівнюванні їх; почнемо з того, що ви перевірите мої куці знання з ботаніки й допоможете мені поглибити їх.
Коли вони попрощалися й розійшлися по своїх кімнатах, Тіто лишився дуже задоволений своїм новим учителем і сповнений добрих намірів. І цього разу Магістр Кнехт дуже сподобався йому. Веселий, привітний, він не вдавався до гучних слів, не просторікував про науку, людські чесноти, благородство духу тощо, як шкільні вчителі, але щось у його зовнішності, в мові зобов'язувало, промовляло до благородних, добрих, рицарських, високих прагнень і сил у людині. Обдурити чи перехитрувати будьякого шкільного вчителя могло бути приємно, навіть почесно, але щодо цього чоловіка таке просто не спало б на думку. Він був… а, власне, ким і чим він був? Тіто замислився: що ж у цьому чужинцеві так сподобалось йому, викликало в нього таку повагу? І зрозумів: його благородство, його аристократизм, його владність. Ось що насамперед приваблювало в ньому хлопця. Цей Магістр Кнехт був аристократом, володарем, благородною людиною, хоч ніхто не знав, з якої він родини, чи не був його батько простим шевцем. У ньому відчувалося більше аристократизму й благородства, ніж майже в кожному з тих людей, яких знав Тіто, навіть більше, ніж у його батькові. Хлопець, який так шанував патриціанські почуття й традиції своєї родини і не міг подарувати батькові, що той їх знехтував, уперше в житті побачив духовний, виплеканий аристократизм, ту силу, що за сприятливих обставин може інколи зробити диво: перескочити через довгий ряд предків та поколінь і на протязі одного людського життя перетворити сина плебея в високородну людину. В душі гордого, запального юнака ворухнулось передчуття, що приналежність до такої аристократії і служіння їй могло б, мабуть, стати для нього обов'язком і честю, що, мабуть, саме тепер, після появи цього вчителя, такого лагідного й привітного і водночас такого владного, як ніхто, саме завдяки йому він, Тіто, краще пізнає сенс свого життя і свою мету.
Коли гостя провели до його кімнати, він не зразу ліг у постіль, хоч як йому хотілося. Цей вечір стомив Кнехта, йому було дуже тяжко тримати себе в руках перед хлопцем, який, безперечно, пильно стежив за ним, і не зрадити ні словом, ні поставою, ні голосом свою чимраз більшу втому, чи то поганий настрій, чи то хворобу. Але, здається, йому пощастило домогтися цього. А тепер він повинен дати відсіч цій порожнечі, цій недузі, цій млості, що трохи лякала його, цій смертельній втомі, напоєній тривогою, побороти її, а для цього найперше треба її розпізнати й зрозуміти. Це йому вдалося досить легко, хоч і не зразу. Він дійшов висновку, що його недуга могла мати тільки одну причину: він за надто короткий час піднявся з долини на висоту десь до двох тисяч метрів. Так високо він бував тільки замолоду, коли кілька разів ходив на прогулянку в гори, а відтоді відвик від швидкої зміни висоти, тому сьогодні й важко витримав її. Мабуть, йому ще день або два буде погано, а якщо й тоді прикре почуття не зникне, доведеться їм з Тіто і служни2цею вертатися додому, отже, плани, які Плініо пов'язував з цим чудовим Бельпунтом, не здійсняться. Шкода було б, але це не найбільше лихо.
Подумавши так, Кнехт ліг спати, проте за цілу ніч майже не склепив очей. Він то наново переживав свою подорож, починаючи від прощання у Вальдцелі, то намагався втихомирити серце й заспокоїти напружені нерви. Багато він думав також про свого учня, і думав приязно, але не снував ніяких планів: йому здавалося, що цього породистого, але норовистого лошака найлегше буде приручити ласкою і терплячістю, не можна ані надміру поспішати, ані силувати його. Треба поволі довести хлопця до того, щоб він усвідомив свої сили і здібності, й водночас виплекати в ньому ту благородну цікавість, те шляхетне невдоволення собою, з якого живиться любов до наук, до духовного життя, до всього прекрасного. Завдання було чудове, і його учень був не першийліпший молодий талант, який треба збудити і сформувати, а єдиний син впливового, багатого патриція, в майбутньому сам один із тих, хто має в руках владу, хто стоїть біля керма суспільного й політичного життя народу, хто покликаний давати приклад і вести за собою людей. Касталія трохи заборгувала родині Десиньйорі: їй колись довірили батька Тіто, але вона виховала його не так, як слід, не достатньо загартувала для тяжкого становища між світом і духом, в якому той опинився, через те не тільки сам Плініо, обдарований, симпатичний юнак, став нещасною людиною з невлаштованим, неврівноваженим життям, а й його єдиному синові загрожувала небезпека попасти в тенета тих самих проблем, які мучили батька. Тут багато що потрібно було виправляти й рятувати, якоюсь мірою сплачувати борг, і Кнехт з тихою радістю вбачав особливий сенс у тому, що саме йому, кого вважали бунтівником і відступником, припало це завдання.
Вранці, почувши, що в будинку прокинулись, він устав, знайшов коло ліжка приготований для нього купальний халат, одяг його поверх легкої нічної білизни і вийшов, як йому напередодні ввечері показав Тіто, крізь задні двері в круту галерею, що з'єднувала будинок з купальнею.
Перед ним лежало невелике, тихе, сіруватозелене озеро. По той бік здіймалася стрімка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що ніби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранішнє небо і в затінку здавався прямовисним. Проте вже відчувалося, що за тим хребтом скоро зійде сонце, проміння його то тут, то там крихітними блискітками спалахувало на гострому кам'яному ребрі, ще кілька хвилин, і зза визубнів гори бризне яскраве світло і заллє озеро й долину. Кнехт пильно й поважно розглядав цю картину. Її тиха, сувора краса була йому чужа, а все ж якось промовляла до нього, наче застерігала від чогось. Він дужче, ніж під час учорашньої подорожі, відчув могутність, холодну й величну неприступність цього високогір'я, що не відкривається назустріч людині, не кличе її до себе, а тільки терпить її присутність. І йому здавалося дивним і значущим те, що перші ж кроки у вільному світському житті привели його саме сюди, до цієї тихої, холодної величі.