Але щось є, що й після нас залишиться: Якась рослина рідкісна в саду, Дитя, що виросте, і книжечка, що пишеться.
Кнехт висунув шухляду письмового столу, знайшов там аркушик чистого паперу й переписав вірша. Згодом він показав його Плініо й мовив: — Цей вірш мені сподобався, в ньому є щось особливе: такий стислий і водночас такий щирий! І так відповідає моєму теперішньому ста2повищу й настроєві. Хоч я не садівник і не думаю присвятити себе вирощуванню рідкісних рослин, але ж я вчитель і вихователь, я на шляху до свого завдання, до дитини, яку я виховуватиму. І я дуже радий цьому. Що ж до автора вірша, поета Рюкерта, то він, певне, мав ці всі три високі замилування: садівника, вихователя й поета, до того ж третє стоїть у нього, мабуть, на першому місці, бо він називає його останнім, щоб найдужче на ньому наголосити. Це замилування таке любе його серцю, що його охоплює ніжність і він каже не "книжка", а "книжечка". Як зворушливо! Плініо засміявся.
— Хтозна, — зауважив він, — може, цю милу здрібнілу форму вжито просто задля розміру, який у цьому місці вимагає трискладового слова, а не двоскладового.
— Не будемо недооцінювати поета, — заперечив Кнехт. — Людину, що написала в своєму житті десятки тисяч віршованих рядків, не заженеш на слизьке через якісь там нещасні метричні труднощі. Ні, ти тільки послухай, як ніжно й трохи соромливо звучать ці слова: "…і книжечка, що пишеться!" Можливо, не тільки замилування з "книжки" зробило "книжечку". Можливо, тут ще було і бажання виправдатись, уласкавити читачів. Можливо, навіть напевне, цей поет так любив писати книжки, що йому самому ця любов часом здавалась якоюсь манією чи вадою. Тоді слово "книжечка" має не тільки відтінок закоханості, а й інший зміст — автор намагається ним виправдатись, вибачитись, приховати свою ваду, десь так, як гравець, що запрошує не просто до гри, а зіграти "по маленькій", чи п'яниця, що просить "чарочку" або "келишок". Але все це тільки припущення. В усякому разі, цей співець з дитиною, яку він виховує, і з книжечкою, яку він хоче написати, викликає в мене цілковите схвалення і співчуття. Бо я маю не тільки замилування до роботи вихователя, а й потяг до писання книжок теж не зовсім мені чужий, і тепер, коли я звільнився від своїх обов'язків, мене знов починає дуже вабити ця думка: колись на дозвіллі, як буде гарний настрій, написати книжку, ні, книжечку, маленький твір для друзів і однодумців.
— А про що? — зацікавлено спитав Десиньйорі.
— Байдуже про що, тема не має значення. Це був би для мене привід усамітнитись і посправжньому натішитись дозвіллям. Найважливішим для мене в тій книжечці був би тон, золота середина між побожною шанобою та інтимністю, між поважністю та грайливістю, тон не повчання, а дружньої бесіди, спокійної розповіді про те й про се, що я пережив і чого, здається мені, навчився. Манери цього Фрідріха Рюкерта змішувати в своїх віршах повчання з роздумами, розповідь з балаканиною я б, мабуть, не запозичив, а проте мені дещо в ній подобається: вона індивідуальна і все ж не свавільна, вона грайлива й водночас зв'язана твердими правилами форми, це те, що я люблю. Ну, а поки що моя книжечка почекає, мені потрібно берегти сили для іншого. Та колись згодом, може, і я спізнаю щастя творчості, такої, як я її уявляю: обережного, сумлінного відтворення речей, не тільки для власного задоволення, а й завжди з думкою про своїх небагатьох добрих приятелів і читачів.
Другого ранку Кнехт вирушив до Бельпунта. Напередодні Десиньйорі заявив, що відвезе його туди, але Кнехт твердо відхилив його пропозицію, а коли той почав наполягати, мало не розсердився.
— З хлопця вистачить і того, — сказав він, — що йому доведеться зустріти нового вчителя й терпіти його присутність. Навряд щоб йому саме тепер хотілося бачити ще й батька.
Коли прохолодного вересневого ранку Кнехт виїхав каретою, яку йому найняв Плініо, в гори, до нього повернувся той самий гарний дорожний настрій, що був учора. Він заводив мову з візником, часом просив його зупинитися або їхати повільніше, як місцевість особливо подобалась йому, інколи грав на сопілці. То була чудова, цікава подорож: з долини, де розташувалася столиця, спершу в підгір'я, а тоді все вище в гори, від пізнього літа до осені. Десь опівдні почався останній великий узвіз. Дорога широкими закрутами вела крізь ялиновий ліс, що ставав усе рідший, понад бурхливими гірськими потоками, які пінились між скелями, через мости, повз самітні приземкуваті селянські будинки з маленькими вікнами в край кам'яних хребтів, дедалі суворіший і дикіший; серед того голого неприступного громаддя маленькі улоговини, всіяні квітками, здавалися вдвічі милішими.
Невелика дача, до якої вони нарешті дісталися, стояла на березі гірського озера, серед сірих скель, і майже не вирізнялася на їхньому тлі; Кнехт зразу оцінив її сувору, навіть похмуру архітектуру, що дуже пасувала до навколишнього дикого високогір'я. Наступної миті обличчя його осяяла радісна усмішка, бо у відчинених навстіж дверях він побачив постать юнака в яскравій куртці й коротких штанях; то міг бути тільки його учень Тіто. І хоч Кнехт, властиво, не дуже турбувався за втікача, всетаки він відітхнув з полегкістю і вдячністю. Якщо Тіто тут і вітає вчителя на порозі дому, то все гаразд, не треба думати про ті труднощі, які він дорогою сюди всетаки вважав можливими.
Хлопець, привітно і трохи збентежено всміхаючись, рушив Кнехтові назустріч, допоміг йому вилізти з карети й сказав: — Вибачте, що через мене вам довелося робити цю подорож на самоті, я не хотів вас образити. — І не встиг Кнехт відповісти, як він докірливо додав: — Я думаю, ви зрозуміли мене, а то б привезли з собою мого батька. Я вже повідомив його, що доїхав добре.
Кнехт, усміхаючись, потиснув хлопцеві руку й пішов за ним до будинку. Служниця теж привітала його й сказала, що скоро буде вечеря. Кнехт відчув незвичайну для нього потребу трохи лягти перед вечерею і аж тепер усвідомив, що чудова подорож у кареті якось дивно втомила його, навіть виснажила. Ввечері, розмовляючи з своїм учнем і розглядаючи його гербарій гірських рослин і колекцію метеликів, він відчув ще більшу втому, навіть майже млість і небувалу порожнечу в голові; серце в нього ослабло й билося нерівномірно. Але він просидів з Тіто до тієї години, о котрій вони домовилися щодня кінчати свою працю і йти на спочинок, з усієї сили намагаючись не показати, як йому погано. Учня трохи здивувало те, що Магістр жодним словом не згадав про початок навчання, розклад уроків, останні оцінки тощо. А коли він спробував скористатися добрим настроєм учителя й запропонував піти завтра на прогулянку, щоб показати йому нову для нього місцевість, той ласкаво погодився.