Міс Марпл урвала його:
— А що, як це Едгар Лоусон повільно отруює місіс Сероколд? — запитала вона.
— Навряд. Він перебуває тут лише кілька тижнів. І таке припущення було б просто безглуздим! Звідки в Едгара може виникнути бажання отруїти мою дружину? Що він виграв би, якби вона вмерла?
— Нічого матеріального, я знаю. Але він може мати якусь ексцентричну причину. Він ексцентричний хлопець, ви ж знаєте.
— Ви хочете сказати, що він хлопець із розхитаною психікою?
— Думаю, що так. Ні, не зовсім. Я мала на увазі, що він весь не такий.
Це було не зовсім те, що вона відчувала. Але Льюїс Сероколд витлумачив її слова в їхньому прямому розумінні.
— Атож, — сказав він. — Він весь не такий, бідолашний хлопець. А він же подавав ознаки помітного покращення. Я справді не можу зрозуміти, чому він так відкотився назад…
Міс Марпл енергійно нахилилася вперед.
— І я теж про це думала. А якщо…
Інспектор Кері увійшов до кімнати, й вона урвала фразу на півслові.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
І
Льюїс Сероколд вийшов, а інспектор Кері сів і подивився на міс Марпл із досить дивною усмішкою.
— Отже, містер Сероколд попросив вас зіграти роль сторожового собаки, — сказав він.
— Щось подібне, — сказала вона тоном вибачення й додала: — Сподіваюся, ви нічого не маєте проти…
— Я нічого не маю проти. Як на мене, то це добра думка. А чи знає містер Сероколд, наскільки добре ви кваліфіковані, щоб виконати таке завдання?
— Я не зовсім вас зрозуміла, інспекторе.
— Я бачу. Він думає, ви просто приємна літня дама, яка ходила до школи разом із його дружиною. — Інспектор похитав головою, дивлячись на неї. — Але, як нам відомо, ви щось більше, ніж це, міс Марпл, адже так? Злочини — ваш фах. Містер Сероколд знає лише один вид злочинців — перспективних початківців. Мене іноді від них просто нудить. Мабуть, я надто старомодний і в цьому помиляюся. Але ж я бачу багато пристойних і порядних хлопців навколо, хлопців, які спроможні взяти добрий старт у житті. Але в їхньому випадку порядність має бути власною винагородою — мільйонери не засновують фонди для допомоги людям достойним. Гаразд, гаразд, ви не звертайте на мене уваги. Я справді надто старомодний. Я бачив хлопців, — і дівчат, — проти яких, здавалося, було все: убогі батьки, життєві невдачі, всі можливі невигоди, — і вони мали мужність усе здолати, все побороти. Це молоді люди того зразка, яким я коли-небудь залишу свої гроші, якщо їх матиму. Але я їх, звісно, ніколи не матиму. Матиму лише свою пенсію і, можливо, скромний садочок.
Він привітно кивнув головою міс Марпл.
— Старший офіцер поліції Блекер розповів мені про вас учора ввечері. Сказав, що ви маєте великий досвід у дослідженні темних сторін людської природи. Тож я хочу тепер запитати, хто, на вашу думку, лиходій у цій непривабливій історії? Американський солдат і за сумісництвом чоловік однієї з тутешніх дам?
— Така версія, — сказала міс Марпл, — була б дуже зручною для всіх.
Інспектор Кері усміхнувся сам до себе.
— Один такий солдат колись відбив у мене мою найкращу дівчину, — сказав він із тужливими нотками в голосі. — Природно, що я тепер дивлюся на них з упередженням. Поведінка цього молодика теж не свідчить на його користь. Тож я хочу тепер вислухати точку зору детектива-аматора. Хто таємно й систематично отруює місіс Сероколд?
— Зазвичай, — розважливо сказала міс Марпл, — знаючи про особливості людської природи, ми насамперед схильні підозрювати чоловіка. Ну, а в протилежному випадку — дружину. Таким завжди буває перше припущення, коли йдеться про випадки з отруєннями. Ви зі мною згодні?
— Я схильний погоджуватися з вами в усьому, — сказав інспектор Кері.
— Але тільки не в нашому випадку, — сказала міс Марпл, хитаючи головою. — Ні, я нездатна серйозно підозрювати містера Сероколда. Бо ви ж самі бачите, інспекторе, він справді дуже любить свою дружину.
Звичайно, у таких випадках чоловіки прагнуть виставляти напоказ свою любов — але він так не робить. Його почуття майже не впадають в око, але вони справжні. Він любить свою дружину, і я глибоко переконана — він її не отруює.
— Не згадуючи вже про той факт, що він не має жодного мотиву, аби це робити. Вона вже передала йому свої гроші.
— Звісно, — розважливо припустила міс Марпл, — існують й інші причини для того, щоб джентльменові захотілося прибрати з дороги свою дружину. Прихильність до іншої жінки, наприклад. Але я не бачу жодних таких ознак у нашому випадку. Містер Сероколд не поводиться так, як мав би поводитися чоловік романтично закоханий. Боюся, — і в голосі її прозвучав відвертий жаль, — нам доведеться відкинути варіант із містером Сероколдом.
— Шкода, що в нас немає такого простого рішення, — сказав інспектор. Він усміхнувся. — І хай там як, а він не міг убити Гульбрандсена. А мені здається незаперечним фактом, що одне тягне за собою й друге. Саме той, хто труїть місіс Сероколд, убив Гульбрандсена, щоб перешкодити йому розповісти комусь про свої підозри. Зараз ми насамперед повинні зосередитися на тому, хто мав змогу вбити Гульбрандсена в той вечір. І наш найперший підозрюваний — тут немає жодного сумніву — це молодий Волтер Хад. Саме він увімкнув лампу, яка спричинилася до короткого замикання, давши йому нагоду вийти із зали й піти до ящика з пробками А ящик із пробками висить у коридорі, що веде до кухні й відгалужується від головного коридору. Саме під час його відсутності у Великій Залі пролунав постріл. Тож ми маємо в його особі підозрюваного номер один, який мав усі умови для скоєння злочину.
— А хто підозрюваний номер два? — запитала міс Марпл.
— Підозрюваний номер два — це Алекс Рестарік, який був сам-один у своєму автомобілі, десь між будкою воротаря й будинком і чомусь дуже довго долав цю відстань.
— Маєте когось іще? — міс Марпл із цікавістю нахилилася вперед і не забула додати: — Вельми люб'язно з вашою боку розповісти мені про все.
— Це не люб'язність, — сказав інспектор Кері. — Мені потрібна ваша допомога. Але ви влучили в саму точку, коли запитали: "Маєте когось іще?" Бо тут я залежу від вас. Ви були у Великій Залі учора ввечері, і ви можете мені сказати, хто з неї виходив…