— Ну, тепер ти повна господиня в квартирі, — сказала мама. — Задоволена?
Але Катя не була задоволена. Навпаки, вона була дуже й дуже засмучена. Спершу мама не здогадувалася, у чому справа, а потім зрозуміла: Катя боялась залишатися вдома сама. Вдень ще нічого, а от уночі, коли мама чергувала в лікарні, Катя місця собі не знаходила. Точніше кажучи, вона знаходила собі місце, але в іншому будинку: тікала ночувати до своєї подруги Оленки.
Мама приходила з нічного чергування рано-вранці, а Катя поверталася від Оленки пізніше. Якось, повернувшись, вона побачила, що мама спить, а на столі лежить записка: "Отож, ти у мене страшенна боягузка? Просто соромно за тебе. Адже ти у третій клас перейшла! В піонери вступати збираєшся!"
Катя й сама не знала, чого вона; боїться. Скільки разів вона давала собі слово, що витримає, не побіжить до Оленки — і щоразу втікала.
Якось, ідучи на нічне чергування, мама сказала:
— Пильнуй за телефоном, Катю. Повинен бути один дзвінок! Дуже важливий…
— Угу, розумію, — відповіла Катя.
Мамі часто дзвонили від хворих, яких вона лікувала.
Дзвонили навіть уночі. І кожного разу мама закінчувала розмову словами: "Ви дзвоніть, коли буде потреба. У будь-який час дзвоніть, будь-ласка, не соромтесь!"
Мама пішла, а Катя почала читати книжку і час від часу поглядала на телефон. Вона думала, що важливий дзвінок пролунає дуже скоро, а його все не було й не було. Коли впали сутінки, Катя захвилювалася. Вона дивилася на телефон благаючими очима, і, ніби зглянувшись, він нарешті задзвонив.
— Це автобаза? — пролунав у трубці хриплий голос.
— Та ні! — досадливо відповіла Катя і кинула трубку. "Хоч би він швидше ще раз подзвонив! — думала вона.
Я б довідалася, у чому справа, сповістила мамі на роботу, а тоді побігла б до Оленки!" Але телефон не дзвонив… Звідкись згори почулися чоловічі голоси. Вони то затихали, то ставали голоснішими. Це здалося Каті дуже таємничим. "Дивно!" — злякано подумала вона. Підійшла до вікна й уважно оглянула підвіконня, потім висунулася і подивилась на карниз. Ні на карнизі, ні на підвіконні нікого не було. "Та це ж радіо у сусідів, нагорі!" — раптом здогадалася Катя. На мить їй стало смішно. Та тільки на одну мить, бо наступної миті було вже не до сміху: їй здалося, що в коридорі шкребуться миші.
Збліднувши, Катя прислухалася до шерхоту. Але в цей час брязнула металева кришка, і вона зрозуміла, що це листоноша опустив щось у поштову скриньку. Катя відкрила скриньку — там лежав лист для сусідки. Катя одразу поклала його назад: сусідка не любила, коли брали її листи.
І раптом Каті здалося, що миші справді шкребуться, та тільки не під підлогою, а десь угорі, на стелі. "Що за дурниці! — Адже миші не можуть бути угорі!" — міркувала Катя. Це, проте, не дуже заспокоїло її, і вона почала сторожко прислухатися до дивного шурхоту. Тоді до неї долинули й віддалені звуки музики. "Вальс! "Дунайські хвилі"! — зраділо додумала Катя, мовби вона почула голос старого знайомого. — Це ж сусіди танцюють і човгають ногами!"
Проте заспокоїлася вона ненадовго. Кожне рипіння мостин примушувало її здригатися і дослухатися.
"Ні, так більше не можна! — вирішила вона. — Піду до Оленки!"
Катя відчинила парадні двері, але одразу подумала: "А як же дзвінок! Адже він важливий для мами. Напевно, дзвонитимуть від якогось хворого. Я піду, а мама так нічого і не довідається. Не можна, не можна йти!"
Вона зачинила двері, замкнула їх на всі запасні замки й навіть на ланцюжок, потім прилягла на канапу, вкрилася байковою ковдрою і почала пригадувати усі книжки і фільми, де йшлося про сміливих людей і їхні подвиги. Але й література Каті не допомагала. Вона ще кілька разів поривалася піти до Оленки, але потім спохвачувалася: "А важливий дзвінок?" І залишалася. Так вона й заснула.
Над ранок їй приснився сон. Вона стоїть на площадці парадних дверей, двері зачинені, а в порожній квартирі дзеленчить, надривається телефон. Катя знає, що це той самий дуже потрібний для мами дзвінок, але потрапити до квартири не може. І взагалі не може зрушити з місця, як це часто буває уві сні.
Катя розплющила очі. Було вже зовсім видно, телефон і справді дзвонив. Вона скинула ковдру, підбігла до апарата, зяяла трубку й почула мамин голос:
— Катю, ти вдома? Ти не втекла до Оленки?
— Ні, мамо, я не втекла.
— Ну, тоді я і всі мої товариші, лікарі, просять передати тобі, що ти молодець, справжній молодець!
— Але ж важливого дзвінка не було! Я увесь час чекала, а його все не було й не було.
— Як то не було? — засміялася мама. — Мій дзвінок — це і є той найважливіший дзвінок!..
… Дорогі товариші батьки! Зараз ми розповіли вам про досвід Катиної мами, яка здолала боягузтво своєї дочки. Ми постаралися записати цю історію з Катиних слів складно, як оповідання, щоб вам було цікаво слухати. Ми тепер часто будемо розповідати про досвід передових батьків. А імен і прізвищ називати не будемо, отож не соромтеся, будь ласка, і пишіть нам на "сьомий поверх". Вів передачу Сеиько Блошкін.
ДЛЯ ВАС, ПЕНСІОНЕРИ!
Увага! Увага!
Говорить сьомий поверх!
Звичайно наша передача починається о двадцятій годині за місцевим часом, тобто тоді, коли майже всі дорослі вже поприходять з роботи.
А сьогодні ми включили свій мікрофон о п'ятнадцятій годині, тобто о третій годині дня. А чому? А тому, що передача, наша буде для тих, хто вже не ходить на роботу, хто своїм довгим і, як то кажуть, бездоганним трудовим життям заслужив право відпочивати. Ми так і назвали свою передачу: "Для вас, пенсіонери!"
Ми вирішили влаштувати великий концерт: адже в години відпочинку приємно послухати музику, вірші і, незважаючи на вік, потанцювати! Тепер ми мало не щодня влаштовуватимемо такі концерти. Одне слово, у нашому будинку пенсіонери не нудьгуватимуть!
Всі ви, звичайно, заслужили право на відпочинок. Це факт! Але ж увесь час відпочивати й відпочивати теж нелегко: від цього можна так стомитися, що й не радий будеш! Тому ми хочемо, дорогі товариші пенсіонери, зробити так, щоб і вам було не нудно відпочивати і нам на користь пішло.
Нещодавно ми прочитали вголос будинкову книгу. З неї ми довідалися, що в будинку номер дев'ять дріб три живуть пенсіонери сімнадцяти різних професій. І кожен працював по своїй спеціальності років із тридцять, а то й сорок, або й ще більше. Ну, а у нас поки що немає ніякої професії. Але ми дуже хочемо навчитися справжнього діла! Кожен з нас чимось захоплюється: хто любить радіотехніку, хто столярує, хто хоче будувати моделі, а хто танцює чи навіть співає… Ось ви, товариші пенсіонери, і можете допомогти нам у всіх цих справах!