Так я думав тоді й чудувався.
Шукаючи відповіді, я розгорнув документи другого забитого. Тут так само було багато папірців, що свідчили за неабиякі життьові етапи цієї людини. Він був колись так само в Апшеронському полку і, видимо, це був приятель
Прядчин. Прізвище його Максимів, я це прізвище пізніше привласнив, і ти знаєш мене під цим ім'ям. Документи Максимова нічого не дали мені, і тільки два листи, що я їх знайшов, загорнуті разом з документами, дали мені таку вичерпливу відповідь на моє запитання про сили, що гнали цих людей, що голова у мене пішла обертом. Ті листи писали, видимо, малописьменні люди, один підписався "твій брат Терентій Максимів", а другий писаний, видимо, від товариша, що з ним колись десь працював Максимів. Ні дат, ні конвертів з штемпелями я не знайшов при листах, та вони були й не потрібні.
Перший я перечитав лист "брата Терентія". Він був писаний, видимо, перед революцією і малював жахливу картину селянських злиднів. Це був, певно, старший брат Максимова в таких літах, що вже не потрапив до армії, чи то хвороба не дала йому змоги служити "цареві і вітчизні". Він епічно спокійно повідомляв, що останнього коня в нього забрано з реквізиції в армію. Що корову так само забрано на м'ясо. Що жінка лежить хвора, побита панськими об'їждчиками за те, що свині паслися на панській луці. Він розпачливо запитував, що куди ж ті свині виганяти як не на ту луку, що її привласнив пан і що споконвіку була обчеська. І ця трагічність, у пов'язанні з свинями, справляла неймовірне вражіння.
До якої степені може дійти людина, що пасовисько, свині й розмова про те пасовисько провадиться в трагедійних тонах? — так запитував я сам себе.
Ще "брат Терентій" повідомляв, що сина його Івана привезено без ніг і що йому тепер нічого більше не лишається, як жебрати, бо пенсія така, що за неї нічого не купиш. І, нарешті, обережно повідомлялося, що Ганка вийшла заміж за багатія і, видимо, їй смакує куркульський хліб, та вона хай завчасу не радіє, вийде той солодкий хліб гіркими сльозами, бо вже кажуть люди, що по війні будуть ділити всю землю рівно на всіх, хто воював. Я зрозумів, що Ганка то була дівчина забитого і чи не з біднячок, що спокусилася на багатство й вийшла заміж за куркуленка. Повідомлялося Ще безліч дрібниць, що од кожної віяло безнадійністю ЛЮДИНИ, загнаної злиднями в куток, з якого немає виходу й немає просвітку.
Другий лист од товариша був писаний уже під час революції. Од нього віяло молодечим захватом людини, що Тільки з революцією побачила світло в житті і сп'яніла од т°го світла. Він, той товариш, був, видимо, шахтар, бо в одному місці виривається в нього фраза, що без міри вра. зила мене: "немов з глибокої задушливої й темної шахти вискочили ми", так переказує свої вражіння од революції молодий товариш Максимова.
Я зрозумів тоді, яка сила гнала людей на поневіряння і смерть. Я, книжна людина, що життя знала з книжок, кинута випадковим збігом обставин в напівзвіряче існування в оці плавні, збагнув усю ганьбу свого життя, всю гидоту свого вчинку. Я збагнув, що, сидячи в світлій кімнаті родового маєтку, я був з тими, що загонили людей в задушливі й темні шахти життя. Я зрозумів, що десяток людей, яких я вбив, були саме оті, що вийшли з темряви й задухи рабства. Я, що мріяв у затишку кабінету про революцію, застрелив їх, застрелив підло з засідки за те тільки, що вони, боронячи своє право на місце під сонцем, воліли знищити мене, ворога мільйонів гнаних і гноблених.
Мене пойняло божевілля. Я сидів у своєму закутку скам'янілий і очуняв тільки тоді, коли сонце черкнулося своїм краєм плавнів і вечір тихий спускався на землю, а качки линули на пасовиська і гостро розрізали своїми прудкими крилами надвечірнє золотаве повітря.
Я пошматував усі документи й залишив тільки документи Максимова. Я став Максимовим, колишнім шахтарем, і поплив плавнями в той бік, куди мав був пливти загін.
Три дні й три ночі я кружляв яриками й плесами, аж поки не дістався твердого берега. Я живився застреленими качками, засмаженими просто на багатті, і пив трухляву воду плавнів.
Коли я прибув нарешті до твердого берега, то спадав вечір і старезний дід закидав ятір на ніч. Він підозріло подивився на мене, та коли я лагідно з ним привітався, він поставився до мене приязніше. Од нього я дізнався, що на цьому березі панують білі, але що вони далеко, верстов за вісім звідси, бо тут їм нема чого робити, та що хлопці тікають од мобілізації.
Бачачи мене в червоноармійському строї, він розповідав мені щиро про все.
Мої документи Максимова призвели мене до того, що я став за отамана втікачів і зорганізував порядний-таки загін, що згодом, з наближенням червоних частин, спромігся звільнити цілий повіт од денікінської влади.
Та зо мною робилося щось неймовірне. Я став справді Максимовим, що його ганебно забив класовий ворог У плавнях. Я став месником за забитих отам у комишах,
і моє ім'я незабаром стало страховищем для всіх недобитків білогвардійщини.
Далі я не стану розповідати, бо далі ми були вже з тобою в губЧК і ти знаєш мою діяльність...
Так я став Максимовим. Я став Максимовим, бо вважав, що вмерти просто, як про те я думав там в комишах, коли перечитував документи, було замало. Треба було жорстоко відплатити за ті смерті, відплатити тому класу, що виховав мене з зав'язаними очима й зробив мене спільником ганебного діла. Я помстився і за себе, і за Максимових, за мільйони Максимових, що загинули в чагарниках і комишах, боронячи своє право на сонячне світло. Ти знаєш, Ахме, що я додержував своєї обіцянки помститись, але в моїй роботі була не тільки помста, в ній була найперше боротьба за право мільйонів Максимових на життя...
Хіба, виконавши свої зобов'язання, я не маю права померти? Так, я тепер маю право померти, і це право я заробив собі, обдуривши тебе і інших, що такого права мені, безперечно, не дали б і не дали б мені світлої смерті, якої тепер я собі шукаю. Ще раз прошу тебе дозволити їхати на смерть без конвоїрів. Це єдине, за що я прошу...
Горбань замовк. Смертельна блідість укрила його чоло, і монгол тільки тепер помітив, що блідість та падала од досвітнього світла, що лилося у вікна й змішувалося з світлом електрики. Ахме відчув, що рука заклякла, тримаючи чайну 'ложечку, і що він ні разу не відпив із склянки.