Стрілець з мене путящий. Колись, розважаючись, я добре навчився стріляти кулею, і тепер це мені стало в пригоді. Виціливши перший човен, я стрелив в нього і, не звертаючи уваги на постріли з боку ворогів, стрелив удруге. Далі я не стріляв, а тільки дивився, як бовталися одягнені люди у воді і як нарешті перекинувся третій човен. Не минуло й години, як з десяти чоловіка тільки двоє з одною рушницею врятувалися, вибравши твердіше місце на плавні. Решта пішла на дно.
Я лежав, припавши до землі, не подаючи й знаку про себе. Ті двоє, опинившись од мене на добрих півтораста кроків, не могли мене бачити, а я, незримий суддя з трьома набоями у гвинтівці, з великою зненавистю в душі, виці-лював цих врятованих з таким розрахунком, щоб одним пострілом забити двох. Я не сподівався знайти в них набої, і тому економив свої.
Слушний момент підійшов, і я скористався з нього. Один був, певно, поранений моїми пострілами в ногу й не міг іти. Його товариш допомагав йому перейти на сухіше, і я вистрелив саме в той момент, коли вони переходили обнявшись. Куля влучила саме так, як я розраховував. Той, що допомагав, упав, розкинувши руки, й більше не ворушився. Тільки раніше ранений намагався підвестись і дістати руками рушницю, та в цьому йому не пощастило. Він упав навзнак, і смертельні корчі пойняли його тіло. З своєї засідки я добре бачив всі перипетії цієї драми, автором якої був я...
Все ще боячись, якби хто з десяти де-небудь не залишився в живих або щоб хто не приплив на постріли, я просидів до присмерків, і, аж коли був цілком певний своєї безпеки, я вирушив човном з добре замаскованої засідки, до якої добратися можна було тільки з великими труднощами, й то людині добре обізнаній на властивостях, на диявольськи зрадливих властивостях плавнів.
Я дістався трупів і переконався, що вони були вже холодні. Я зняв з них шинелі, щоб здобути постіль в своєму лігві, знайшов у набійницях десятків зо три набоїв, витяг саморобні гаманці і зав'язані в хусточки документи, а коли збирався підсунути трупи під плавні, мені спала в голову думка скористатися червоноармійським одягом, щоб вибратися з цих плавнів на люди... Я ж бо бачив сам безногого кавалериста й затямив, що революція не робить одборУ за станом здоров'я, що червоноармієць може бути й каліка, аби лише не позбавлена змоги носити зброю.
Подумавши таке, я вибрав того, що краще одягнений, і роздяг забитого. Потому я підсунув трупи під плавні й, заховавши так сліди трагедД сів собі в човен і рушив до свого лігва.
Було вже темно, й я не міг розглянути документів, а тільки розбив захоплену коробку консервів і смачно повечеряв.
Сон невдовзі здолав моє знеможене тіло, і хоч комарі докучали нещадно, та я не чув їхніх укусів.
Прокинувся так само раптово, як і заснув. Навколо була вранішня тиша. Легенький туман слався по плавнях тонким шаром. Сонця ще не було, і болотне птаство зліталося з нічного пасовиська. От промайнули чирята з свистом, як стріли, випущені з лука, прошуміли чорнушки і крижні. Десь запищали кулики-побережники й тихо знявся болотний лунь, як літак з виключеним мотором, і полинув над плавнями, шукаючи собі поживи. Незабаром сонячні мечі розсікли туман, і тільки тоді я отямився од зачарування. Першою думкою було переглянути документи, і чи не вона, ця думка, була остання, коли вчора я засинав. Документи, що таким кривавим робом потрапили до моїх рук, якоюсь ниточкою в'язали мене з тим життям, що буяло десь за плавнями на твердому й тверезому грунті. Врешті цікаво знати, що то за люди були жертвою в боротьбі й що то за вороги, що полювали мене, як звіра.
В мені прркинувся філософ. Я сказав собі: вони люди, й якісь причини гнали їх за мною. Адже ж не гонитва за золотом, бо в мене його не було, не гонитва за славою, бо невелика слава спіймати убогого каліку, і не особиста зненависть до мене цих людей, бо вони мене не знали. Що ж то за сила послала їх за мною? Невже просто військова Дисципліна? І на це я відповів заперечливо. Яка могла бути особлива військова дисципліна в часи революцій окрім самосвідомості? Я так тоді собі мислив і зрозумів, чого мене так цікавили документи, що я їх не міг вчора прочитати: я шукав у них пояснення, які сили гнали отих сірих солдат моїми слідами.
Качки закінчили свій ранішній переліт, і кілька зграй їх, не помітивши мене, хлюпнулися поблизу, й мені треба було вицідити якусь більшу з них на сніданок, та я не зробив Цього. Мені не хотілося здіймати шуму пострілом, а до того ж найшла якась тиха хвиля, і я сидів зачудований 1 Ранком, і своїми першими, за ввесь час втечі, міркуваннями.
Нарешті я розгорнув документи одного з забитих і почав перечитувати засуслені папірці. їх було щось із десяток головним чином, посвідок з печатками й підписами, написані старою канцелярською формою і деякі з старими печатками військових частин дореволюційного часу.
Не знаю, скільки часу прогаяв я на читання тих потертих папірців, але й зараз пам'ятаю, що в них писалося. Чимсь новим і незнайомим повійнуло на мене од тих убогих документів, що розповідали нудною канцелярською мовою цілу одіссею сучасної людини.
На ім'я власник документів Пархом Прядка. Він був солдатом Апшеронського полку. В посвідці значилося, що його, рядового восьмої роти названого полка, відряджено делегатом до Петроградської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. Друга посвідка говорила, що той-таки Прядка є червоногвардієць Виборзького району й що йому доручено перевіряти документи всіх громадян, що забажали б пройти до штабу червоногвардійського загону. Третій був мандат, виданий бійцеві Пархому Прядці на право реквізиції фуражу в районі Новосибірського. Інші папірці свідчили за те, що боєць Пархом Прядка перебував не в абияких ролях, аж поки він не став командиром загону при особливому відділі М-ської дивізії. Я зрозумів, що це він і привів команду мене ловити, прочувши од селян, що в плавнях хтось переховується. Будь-яких інших паперів, крім службових посвідок, при цьому вбитому я не знайшов, коли не рахувати мізерну суму грошей папірцями.
Постать цього начальника загону досить яскраво виступила з темряви минулого, та на одне питання, що так мене тривожило, я не знаходив відповіді, а саме — яка ж сила погнала цього Пархома Прядку й делегатом до Ради робітничих депутатів, і в червоногвардійський загін, і на реквізиції, і до особливого відділу дивізії. Ні одежа, ні гроші, що в його документах я найшов, ні зовнішність забитого не свідчила за привільне життя. Значить, він не шукав життьових вигід, золота чи чогось іншого. А може, він шукав слави? Але яка ж слава у малопомітного бійця? Так яка ж сила гнала його на ті фронти, що, крім смерті, йому нічого не обіцяли?