Він опустив руки під покривало, невпевнений, чи їх хтось торкався, чи ні. Бо ж хіба дотик Христа не мак бути безмежно легенький?
Серед бурі, яку зняла в його голові та картина знищення, однієї думки Дейвід тримався твердо: що там, у туалеті, він зіткнувся з іншою дійсністю, скелею жаху, досить міцною, щоб на ній побудувати будь-яку, хоч і найвищу споруду. Йому треба було тільки невеличкої допомоги, підбадьорливого слова, жесту, кивка головою, і він почував би себе в безпеці, ніби з охоронною грамотою.
Певність, яку дав словник, за ніч розвіялась. Сьогодні вже була неділя, теплий, гарний день. У чистому повітрі за милю чути було волання церковних дзвонів: "Святкуйте! Святкуйте!" Тільки батько пішов до церкви. Він одяг піджак, не відкотивши рукавів сорочки, сів у маленький, старий чорний "плімут", що стояв біля клуні, й вирушив у дорогу, понуро, болісно скривившись, як завжди, хоч би що він робив. Він надто скоро перемкнув швидкість, і стерті колеса зняли хмару рудої куряпи на помощеній вулиці.
Мати пішла в поле подивитися, котрі кущі треба підрізати. Дейвід, хоч звичайно волів сидіти вдома, цього разу подайся з нею.
Цуценя бігло за ними ззаду, скавчало, як доводилось іти стернею.
але боязко тікало, коли хтось із них цертався, іциб узяти його на руки. Коли вони дійшли до краю поля, мати запитала:
— Що з тобою, Дейвіде?
— Нічого. А чому ви питаєте?
Мати пильно подивилась па нього. Ліс перетинав зеленою лінією простір за її головою, що вже почала сивіти. Матії повернула голову і рукою показала на їхній будинок, що лишився за півмилі позад них:
— Глянь, як він уписався в краєвид. Тенор уже так не вміють пов'язувати будівлі з місцевістю. Батько завжди казав, що фундамент закладали з компасом. Треба десь дістати компас і перевірити. Будинок начебто звернений передньою стіною на південь, але мені здається, що південь більше в цей бік.
Коли мати, розмовляючи з Дейвідом, стояла отак боком, вона здавалася молодою і вродливою. Пасмо волосся, що гладенькою хвилею спадало над вухом, світилося сріблом, чистотою, спокоєм і робило її в синових очах якоюсь чужою. Дейвід ніколи не ділився своїми тривогами з батьками, не вважав, що вони повинні його втішати. З самого дитинства йому здавалося, що в них більше всілякого клопоту, як у нього, їхня безпорадність давала йому ілюзію власної сили; тому тепер, стоячії на цьому високому, залитому сонцем пагорбі, він ревниво беріг загрозу, яку відчував, ніби подих вітру на кінчиках своїх пальців,— загрозу, що весь цей широкий краєвид порине в темряву. Він поблажливо прийняв від матері тільки єдину втіху — дивний факт, що вона, хоч прийшла оглядати кущі винограду, не взяла ножиць, бо мала тверде упередження, що працювати в неділю гріх.
Коли вони верталися назад у супроводі цуценяти, яке скавчало ззаду, хмарка куряви за далекою смугою дерев свідчила, що батько їде з церкви. Він був уже вдома, як вони прийшлії, і привіз недільну газету. Він зустрів їх сердитим зауваженням:
— Добсон надто інтелігентний для цих фермерів. Вони сидять.
пороззявлявши роти, і жодного слова не чують із того, що він каже.
Дейвід сидів до пів на другу, втупившись у газету, читав гумор і спортивну рубрику. О другій годині у фаєртаунській церкві відбувалася, лекція з катехізису. Досі він учився релігії у лютеранській церкві в Олінгері, і вже самий перехід із неї сюди був ганебною деградацією, В Олінгері учні збиралися вечорами в середу, причепурені, ніби на забаву. А потім, коли червоновидий священик, з уст якого слово "Хрнстос" падало, мов розжарений камінь, благословляв їх, найвідважніші з Бібліями під пахвою заходили до перекусної і курили. Тут, у Фаертауні, дівчата були білі, нудні телички, а хлопці, в костюмах своїх ба.тьків,— руді цапки з вузькими, витягненими обличчями. Пополудні в неділю •цю череду заганяли під склепіння занедбаної церкви, де тхнуло прілим сіном. Оскільки батько поїхав машиною з якоюсь черговою справою в Олінгер. Дейвід пішов до церкви пішки, втішаючись
простором і тишею. Лекцій релігії він не любив, але сьогодні сподівався почути те підбадьорливе слово, побачити той жест, якого йому так було треба.
Велебний Добсон був тендітний юнак із великими карими очима й вузькими, білими, гарної форми руками, що літали, мов сполохані голуби, коли він виголошував проповідь. Він, здавалося, був трохи не на місці в цій лютеранській парафії. Це була його ііерша посада. Парафія була розкидана: йому доводилось обслуговувати ще одну сільську церкву, віддалену від цієї на двадцять миль. Його "форд" мінливого зеленого кольору, ще півроку тому зовсім новий, тепер був до самих віконець забризканий рудою грязюкою і весь деренчав від їзди нерівними сільськими дорогами, де священик часто блукав на зловтіху багатьом мешканцям. Але Дейвідова мати любила Добсона і, що було багато важливіше для кар'єри священика, любили його також Гаєри — родина спритних купців, які продавали харчові продукти іі трактори, були власниками готелю і порядкували у фаєртаунській церкві. Любив священика й Дейвід і почував, що той, у свою чергу, любить його.
Бувало, під час лекції з катехізису, коли учні робили якусь особливу дурницю, Добсон звертав на нього свої великі карі очі, в яких світилася тиха зневіра, і той погляд, хоч і лестив Дейвідові, але водночас і трохи непокоїв його.
Навчання катехізису полягало в голосному зачитуванні із спеціальної брошурки відповідей на теми, які учні готували протягом тижня, наприклад такі: "Я господь, бог твій, що... господь, бог твій, що— господь, бог твій, що..." Потім можна було ставити запитання, хоч звичайно ніхто їх ніколи не ставив. Сьогоднішньою темою була остання третина "Вірую". Коли прийшов час ставити запитання, Дейвід, червоніючи, промовив:
— Я хотів би знати про воскресіння... Чи з хвилини смерті до судного дня в нас є свідомість?
Добсон закліпав очима, зморщив маленькі гарні уста, показуючи цим, що Дейвід ще дужче ускладнює і так складну річ. На обличчях інших учнів проступив холодний подив, ніби в Дейвідовому запитанні було щось непристойне.
— Ні, думаю, що немає,— відповів велебний Добсон.