Голубине Пір'я

Страница 2 из 8

Джон Апдайк

Він тільки розсік шкіру, але того самого дня прийшов із забинтованою головою і знов дражнив Дейвіда. До смерті йому було далеко. Потім Дейвід, пославши замовлення на дві фотокартки кінозірок, молився, щоб їх прислали другого дня, і хоч фотокартки не прийшли другого дня, він усе-таки незабаром отримав їх:

вони виглядали з наддертого конверта, наче бог докоряв йому:

"Я вислуховую твої молитви як сам хочу і коли сам знаю". Після цього його молитви стали вже не такими конкретними, обережнішими, щоб бог мав менше підстав докоряти йому. А проте всі ті випадки кінець кінцем могли виявитись тільки незначним збігом обставин, і смішно було кидати їх у бій проти могутніх знань Г. Дж. УелсаІ Насправді вони доводили, що ворог мав слушність: надія будує повітряні замки на підставі безглуздих випадків і добачає слова там, де в дійсності є лише нікчемні карлючки.

Прийшов батько, і вони повечеряли. Тим часом стемніло. Дейвідові довелося взяти з лазні ліхтарика, щоб піти росяною травою до туалету надворі. Цього разу він уже не так боявся павуків.

Адже біля ніг у нього лежав засвічений ліхтарик. На його лінзу сіла комаха, маленька, може, москіт чи блішка, така тоненька й тендітна, що слабке світло ліхтарика позначило на дошках стіни її тінь: легенький обрис крилець, нечіткі, але помітні, мовби крізь збільшувальне скло, рухи довгих, немов причеплених на завісах.

ніжок і темний конус самого тіла. Його здригання-то, мабуть, удари серця. Зненацька перед Дейвідом постала виразна картина смерті: довга яма в землі, не ширша за людське тіло, куди тебе спускають, а тим часом білі обличчя вгорі віддаляються. Ти пробуєш дотягтися до них, але твої руки наче пришпилені. Лопати закидають землею твоє обличчя. Ти залишишся там назавжди.

.випростаний, засліплений і мовчазний, а за якийсь час ніхто вже про тебе не згадає, ніхто тебе звідти ніколи не покличе. Коли шари грунту вляжуться, тоді пальці видовжаться, а зуби по краях розтягнуться в широку підземну гримасу й нічим уже не відрізнятимуться від шматка крейди. Земля западеться, сонце погасне, й настане вічна темрява там, де колись сяяли зорі.

На спині в Дейвіда виступив холодний піт. Йому здавалося, що перед ним виріс мур, який годі було пробити. Таке знищення було не просто ще однією загрозою, страшнішою небезпекою, іншим видом муки: воно було якісно іншим. Його навіть не можна було довільно уявити собі, воно прийшло до Дейвіда ззовні. Від нервового струсу його тіло вкрилося плямами. Шкіра на грудях змокріла від зусилля стримати нудоту. І водночас безмежний страх, що сповнював усю його істоту, огорнув і все навколо нього:

потоки матерії піднялися до зірок, простір розчавлено в твердь.

Коли він підвівся, несвідомо горблячись, щоб не зачепити головою павутиння, то був такий задерев'янілий, ніби опинився у велетенських лещатах. Він навіть здивувався, що ще має бодай якусь змогу ворушитися. Під благенькою заслоною смердючої буди він, поправляючи штани, відчув себе — і то була перша іскра надії — надто малим, щоб його розчавили ті лещата.

Уже надворі, коли світло ліхтарика з боязким поспіхом ковзнуло по віддалених стінах клуні, по кущах винограду й височенній сосні, що росла біля стежки до лісу, його пойняв ще більший жах. Він помчав по траві, що чіплялася йому за ноги, переслідуваний не якимось диким звіром з лісу чи котримось із домовиків, що ними забобонна бабуся населила його дитинство, а примарами з науково-фантастичних книжок, де гігантські, сірі, мов попіл, місяці затуляють половину яскраво-зеленого неба. Біжучи, Дейвід відчував, як сіра планета котиться слідом за ним. Якби він оглянувся, то пропав би навіки. В ці хвилини найбільшого страху з вакууму його фантазії виринали моторошні видива — розпадалося сонце, землю завойовували комахи — і ще дужче впевнювали його, що загибель неминуча.

Дейвід шарпнув до себе двері. В кімнатах скрізь горіли лампи — вони стояли в різних кутках і здавалися віддзеркаленням одна одної. Мати мила посуд у цеберку з гарячою водою, бабуся боязко шамоталася біля її ліктя. У вітальні — на першому поверсі цього квадратового будиночка було дві довгі кімнати — батько сидів перед закуреним каміном і нервово згортав та розгортав газету.

Дейвід узяв великий, ще дідівський, повний словник Вебстера з полиці, на яку він сьогодні таки сам його й поставив, погортав великі тонкі сторінки, м'які, наче з матерії, знайшов потрібне слово й прочитав:

"Душа — 1. Сутність, мислима як зміст, субстанція, спонука або рушійна сила життя взагалі чи життя індивідуума, особливо життя, що виявляється у фізичній діяльності; засіб існування індивідуума, що своєю природою відрізняється від тіла і, як звичайно вважають, може існувати окремо".

Далі йшли грецька та єгипетська концепції душі, але перед ненадійним порогом старовини Дейвід спинився. Йому цього було

досить. Слова, наче ґонти, заходили одне за одне, утворюючи безпечний захисток, "...як звичайно вважають, може існувати окремо". Чи ж могло бути щось справедливіше, розважніше, надійніше?

Коли Дейвід опинився нагорі, в своїй кімнаті, йому здалося, що він переборов страх. Простирала на ліжку були чисті. Бабуся випрасувала їх двома прасками, знайденими серед мотлоху на олінгерському горищі; вона брала їх по черзі з плити дерев'яною дужкою-хапачем. Аж дивно було дивитися, як спритно вона ними орудувала. З сусідньої кімнати долинав спокійний гомін і часом хода, коли батьки переносили лампу з одного місця па інше. Двері були прочинені, тож Дейвід бачив, як рухалося світло. Напевне, в останні кілька хвилин, в останню секунду снітло блисне яскравіше, показавши двері з темної кімнати до другої, освітленої.

І думка про цю мить знов злякала його. Він уявив собі власну смерть: якась чужа кімната, якесь чуже ліжко, якісь шпалери на чужих стінах, він дихає важко, з присвистом, щось мурмочуть лікарі, стривожені родичі входять і виходять, але йому немає іншого шляху, тільки вниз, у землю. Більше він не торкнеться дужки дверей. Шепіт замовк, і світло в кімнаті батьків згасло.

Дейвід почав молитися, щоб заспокоїтись. Хоч пін боявся нового випробування, а все ж звів руки вгору, в темряву над головою, і молився, щоб Христос доторкнувся до них. Не міцно й не надовго: легенького, найкоротшого потиску вистачило б йому на ціле життя. Руки його чекали, зведені в повітрі, що було матерією, яка ніби текла його пальцями; а може, то пульсувала крон?