З усіх трьох Анні найдужче подобався Франц-Йозеф. То був молодик без певного фаху. Він то працював малярем — розписував помешкання, то садівником, то водієм, то сезонним листоношею. Деколи бував трохи й студентом. Або доглядав малих дітей. Із Фран-цом-Йозефом Анна залюбки перебувала б геть усі свої "пополудні-без-мами". Тільки ж Франца-Йозефа не можна було залучити задарма. Догляд дитини мамі доводилося оплачувати. А грошей у мами було небагато. Актори, якщо вони незнамениті, заробляють мало.
Але тепер, перед початком Анниного першого навчального року, мама найняла для донечки Франца-Йозефа аж на два тижні. Анна визнала, що це й справедливо! Адже коли людина вперше йде до школи, то це вам не абищо! Тоді неодмінно потрібен хтось такий, з ким тобі добре, хто справді тебе слухатиме, коли ти розповідатимеш йому про школу, про пані вчительку, про інших школярів, про шкільного сторожа, шкільну спортзалу, шкільне молоко й пані директорку. Тут Лізль чи Ганнелора не годилися. Вони обидві ніколи Анни насправді не слухали. Лише прикидалися, що слухають. Коли Анна їм щось розповідала, вона добре бачила, як вони просто при-кивують час від часу головою, а самі думають про щось зовсім інше. А ось Франц-Йозеф — те, що треба. Його завжди по-справжньому цікавили найменші подробиці того, що Анна зазнавала в школі. Він хотів знати про школу все.
Але про гнома в голові Анна Францові-Йозефу не розповіла. Цього не схотів гном.
— Облиш,— застеріг він її.— Невідомо, чим це може обернутися. Один чоловік, у голові якого я колись мешкав, почав усім про це розповідати й дорозповідався до того, що всі стали вважати його геть пришелепуватим. Його запроторили до такої лікарні — з заґратованими вікнами й навічно замкненими дверима. Чоловік той впав у страшний відчай, зробився геть нещасний, і я мусив знайти для себе іншу голову, бо ж голова нещасної, охопленої розпачем людини — то дуже незатишне місце мешкання.
Такої долі Анна собі не бажала. Тим-то вона й не розповіла про гнома навіть Францові-Йозефу. Хоча й була певна, що той дуже тішився б із гнома. До речі, гном, відколи Анна пішла до школи, на диво рідко спав. Уже першого шкільного дня, коли вона збудила його, тричі поспіль чхнувши, він примудрився не спати цілісіньку годину. Аннина школа йому сподобалася.
— Збіса привітний будинок,— похвалив він,— світлий і пахне гарно. Ті школи, до яких ходили колишні мої голови, були похмурі і тхнули, як зайчатники.
Аннину вчительку гном оцінив як "нормальну".
— Приємна пані,— сказав він.— Не горлає, не ставить дітей у куток і не лупить ціпком по пальцях. Дуже миролюбна пані!
Коли Анна сказала, що вчителям заборонено бити дітей, гном ніяк не міг у те повірити.
— Але ж я був колись в одній голові, то їй перепадало від учителя стільки товчеників, що я від них зробився майже якимсь тремтуном, ніколи не переставав тремтіти. Тільки-но, бувало, ми на якусь мить подумаємо про щось інше, крім читання, писання й рахування, як тут відразу — лусь-лусь-лусь! — по нашому черепі!
"Це, певно, було за царя Хмеля",— подумала Анна.
— Може, й за Хмеля,— промурмотів гном. Він-бо не мав ані гадки про час.
Анна була непомалу розчарована тим, що гном виявився страшенно неосвіченим. Він знав нітрохи не більше за неї. Як у писанні, так і в читанні та рахуванні. Цього Анна не могла збагнути. Вона дорікнула гномові:
"Ти ж учився зі стількома головами, що мав би знати силу-силен-ну всього!"
— Ще б пак! Так кожен скаже! — вигукнув гном — Але ж я завжди був достеменно такий розумний чи достеменно такий дурний, як та голова, в якій я мешкав. Одного разу я оселився в голові славетного професори математики. Тоді я вмів рахувати краще, ніж комп'ютер. А коли перебував у голові перекладача, то досконало знав сім мов. Усно й письмово! Та, розумієш, тільки-но я виселявся з тієї чи іншої голови, усі мої знання мов здиміли!
Як добре поміркувати, то воно й не диво. Адже в того, хто вкупі з своїм фіолетовим ковпачком не більший від нігтика на мізинці шестирічного дівчати, голова дрібненька, як мачина. У такій голові мозок десь такий крихітний, що його ледве чи й побачиш. То що ж може вміститися у мозкові завбільшки з мачину?
А проте гном раз у раз ставав Анні в пригоді під час навчання. Бо хоча знав він не більше за неї, та зате вмів знаходити в її мозкові все, що вона забула. Адже те, що ти позабував, валяється в мозку хтозна-де і його ніяк не знайдеш, коли треба. Гном усе завжди знаходив. Та ще й миттю!
Коли, приміром, Анна не могла згадати, що вчителька задала їм додому, треба було тільки спитати гнома. Той вигукував: "Хвилиночку!", порпався якусь мить у Анни в голові й казав:
— Ось де воно! Прочитати оповідання на сторінці дванадцятій читанки. Намалювати малюнок, на якому осіннє листя літає в повітрі!
Або коли вчителька на уроці арифметики запитувала Анну, скільки буде, якщо від дванадцяти відняти вісім, Анні зовсім не доводилося над цим думати. Адже те, що коли від дванадцяти відняти вісім, то буде чотири, уже було вкарбоване в її мозок і гном мав цей результат напохваті.
А що вже "споряджати" до школи Аннин шкільний ранець, то в цьому гном був справжній ас! Ніколи не бувало, щоб він щось забув. Анна завжди приходила до школи з геть усім потрібним. А якщо гном увечері, збираючи на завтра Аннин шкільний ранець, був такий стомлений, аж забував перелічити Анні все, що належало туди покласти, то нагадував їй про те за сніданком.
Для Анни це було дуже приємно. Зате для гнома життя робилося виснажливим. Він не мав змоги викроїти собі звичної пайки сну. Тепер він раз у раз позіхав. Не лише прокидаючись уранці або перед сном. Частенько позіхала разом з ним і Анна — адже позіхи заразливі. Навіть голос у гнома зробився хрипкий: стільки говорити, як тепер, гном не звик.
ОСТАННЬОГО ШКІЛЬНОГО дня ПЕРЕД РІЗДВОМ...
Останнього шкільного дня перед Різдвом, після того як учителька побажала всім дітям "веселого Різдва й щасливого Нового року", гном сказав Анні:
— Так, але тепер уже й з мене годі! Я спатиму аж до кінця різдвяних канікул. Отож не чхай — не буди мене, бо я неодмінно матиму колапс кровообігу.