— То що ж, Германе? — спитала вчителька.
— Будь ласка, пані вчителько, Анна...— почав Герман.
— Ну, що там з Анною? — спитала вчителька.
— Прошу пані, вона...
— Ну, що ж вона? — допитувалася вчителька.
— Прошу пані, нічого, пані вчителько,— сказав Герман і сів.
— Германе, Германе,— промурмотіла вчителька і знов задивилась у книжку.
Герман сидів за партою досі ще з розтуленим ротом, обома руками тер забиту литку й, здавалося, ніяк не міг зрозуміти, що це з ним діється.
— А що? — прегордо спитав гном.— Як тобі наш Пан Чоловік? Хіба ж не добрячий з мене підправляч, змінювач полярності й про-кладач нової лінії?
"Добрячий, слово честі!" — подумала Анна.
— Мене тішить, що ти це визнаєш,— сказав гном — Наш брат гном також не від того, щоб його коли-не-коли похвалили.
Тієї миті подзвонив дзвоник з перерви і Анна пересіла на своє місце — до Петера.
Той вказав на Германа.
— Що це з ним сталося? — запитав він.— Ти можеш мені пояснити?
— Ні, сама нічого не збагну,— прошепотіла Анна, радіючи, що саме тоді вчителька ляснула в долоні й вигукнула:
— А зараз годі балачок, до праці, шановне панство! Врешті-решт не дуже-то приємно казати неправду найкращому
другові. Найкращому другові завжди хочеться казати саму лише щиру правду. Але якщо правда така неймовірна, то як її скажеш?
Та вже наступного дня Петерові не довелося більше дивуватися з Германа. Той знову став колишнім капосним занудою! Він насідав на тебе, він бурчав, він задавався, він скаржився вчительці на Міхі, який начебто штовхнув його в роздягальні. А на перервах задавака розбалакував про те, що на літніх канікулах полетить із своїм дядьком на Аляску полювати на білих ведмедів.
Лише з Анною Герман не був поганцем. З Анною він був привітний, і ласкавий, і ввічливий. І раз у раз питав її:
— Анно, а прийдеш знов до мене в гості? Пограємо у "відьми". І торт буде, якщо ти прийдеш.
А після уроків, коли діти в роздягальні взувалися в черевики для вулиці й одягалися в пальта, Герман щоразу питав Анну:
— Можна, я проведу тебе додому? Та Анна відмовляла.
— Я зараз не йду додому, я йду до Петера,— казала вона. Або:
— Я не йду додому, я чекатиму на розі вулиці на маму. Вона мене відвезе автомобілем. І Петер зі мною чекатиме.
Петер якийсь час не помічав, що Герман тепер такий привітний до Анни. Уперше він помітив це тоді, як Герман одного разу віддав Анні чудове яблуко, яке перед тим до блиску натер об штани.
Петерові не сподобалося, що Анна взяла в Германа те яблуко.
— Я від поганця нічого не взяв би, геть нічого,— сказав він Анні. А іншим разом, почувши, як Герман запрошував Анну до себе на
гру у "відьми" й на торт, Петер сказав їй:
— Адже ти не підеш до капосника, правда? Бо як підеш, то я на тебе нагніваюсь. Ти — моя подружка! Я не хочу ні з ким тебе ділити!
— Я й не думала до нього йти! — сказала Анна.
— Слово честі? — спитав Петер.
— Слово честі! — відповіла Анна.
— А заприсягтися можеш? Отак: "Щоб я осліпла!"
— Та навіщо? — Аж таке здалося Анні перебільшенням.
— А на те, що я страх ревнивий,— сказав Петер.
— О'кей, присягаюся. Щоб я осліпла!
її тішило, що Петер такий ревнивий через неї. "Ревнощі,— подумала вона,— то ж ознака великої любові!"
— Аж ніяк! — зненацька озвався гном у голові — Ревнощі — то тягар і дурість та й годі. З любов'ю вони не мають нічого спільного!
"Ой, що ти там знаєш про любов!.." — подумала Анна.
— Багато що,— відказав гном.
"Та що ти можеш про неї знати? Адже ти не чоловік і не жінка. А така істота не може мати про любов ніякого уявлення!" Гном образився й нічого не відповів.
ЩОНАЙМЕНШЕ ТРИЧІ НА ТИЖДЕНЬ..
Щонайменше тричі на тиждень, пополудні, Анна тепер бувала в Петера. І за кожним разом їй тут дедалі дужче подобалося. Вона справді почувалася в Петеровій родині як удома! Сподобалася Анна й Петеровому батькові. Щоправда, бачила вона його щоразу якихось півгодини, вже перед тим, як їй час було додому. Петерів батько працював завідувачем відділу у великій крамниці металевих виробів. Коли він увечері приходив з роботи додому, то завжди лягав на канапі в більшій кімнаті. На ногах у нього завжди випиналися набряклі сині жили. Від повсякчасного стояння й бігання по крамниці. Ноги в нього дуже боліли. А проте він завжди був у доброму гуморі.
— Діти, діти, нум до мене! — гукав він, лігши на канапі — Роз-кажіть-но своєму старому батькові, що діється у великому-широкому світі!
І тоді Петер з Паулем та двома старшими сестрами сідали на канапі коло батька й розповідали йому про свої цілоденні пригоди.
А Петерова мама приносила дитинча і клала його батькові на живіт.
Дитинчаті там подобалося. Навіть якщо перед тим воно вередувало й пхикало, у батька на животі воно те й знало, що сміялося.
— Не диво,— казав тоді Петерів батько,— у мене гарна аура. І Анна беззастережно з цим погоджувалася.
До Петера додому вона залюбки ходила б і щодня. І вся Петерова родина не мала б нічого проти. Та Анна не хотіла завдавати жалю мамі. Адже мама вже й так скаржилася.
— Анно, у тебе тепер зовсім нема часу для мене,— казала вона.-Врешті-решт після півдня ти маєш бути на моїх руках!
Лише коли в мами пополудні були репетиції або коли вона з усім театром виїздила на гастролі, то раділа, що Анна тепер "пристала" до Петерової родини. Адже мамі тепер не доводилось оплачувати вельми дорогого Франца-Йозефа. Не доводилося також вислуховувати Аннині протести, коли дівчинку хотіли залишити під доглядом Лізль або котроїсь іншої маминої подруги.
Мамі хотілося, щоб Анна ходила в гості до Петера лише в ті пообіддя, коли сама вона у від'їзді чи на репетиції. Анна з цим не погоджувалася.
— Ні,— казала вона — Мені цього замало. Тоді я бачитиму Петера занадто рідко!
— А тепер я занадто рідко бачу тебе! — бідкалася мама.
— Коли ж я так люблю Петера! — сказала Анна — Дообіднього часу нам із ним замало.
— А мене ти не любиш? — спитала мама, і очі в неї стали дуже сумні.
— Комедія просто! — вигукнула Анна.— Адже то щось зовсім інше!
— Казна-що те твоє "зовсім інше"! — вигукнула мама — Що мені з твоєї любові, якщо в тебе нема задля мене часу!
На це Анна не знайшла відповіді. Та, слава Богу, саме не спав гном, і він сказав: