— І срібло! Га-га-га! — підхопили весело поспішителі Торчина й Ізечевича.
— Замовкніть ви! Краще спитаймо у князя, якого він роду! — облесно посміхнувся Ізечевич.
— Я знаю якого, таті ви окаянні! Я онук Ярославового сина-первенця Володимира! Маю по роду право бути першим серед князів!..
— А так, онук князя-сліпця. То й будеш його рід сліпців продовжувати. Отеє і все твоє право! — зареготав Дмитро. — Так повелів великий владика наш. Щоб столу золотого київського тобі вовік не видати.
— Гордято! Чуєш сії слова? — зойкнув князь Василько, повернувшись до замотузеного хлопця на долівці. — Василію!.. Слухай усе… Людям розкажеш!..
Раптом хруснули кості Василькового тіла під дошками. Нелюдський крик його враз оглушив Гордяту. Коли розплющив очі, то побачив Берендія, що сидів верхи на непорушному тілі князя Василька. В одній руці він тримав скривавлений ніж, з довгого леза якого скапували густі краплини крові, а в другій — синє Василькове око.
Гордята до болю в зубах зціпив уста, щосили тиснувся спиною до стіни, ніби хотів вивалити її… В хатині стояла дивна тиша, яку раптом розітнув Ізечевич:
— А друге? Виймай і друге! Звелено ж обидва!.,
Гордята очуняв од холоднечі. Цокотіли зуби, дрижало тіло. Чомусь лежав посеред двору, був розв'язаний. Мабуть, його кудись волочили та й покинули. Звівся на коліна. В ногах судомило. Ледве зміг випростатись. Побрів до конов'язі. Його кінь мирно хрумкав овес, вибираючи рештки із дна шаньки. Повоза князя Василька не було на місці. Куди ж подалися Святополчі кати? Куди йому, Гордяті, бігти? І чи бігти? Чи знайде він управу на лиховісних кривдників? І чи можна захистити людину від людини? Ви, ясні зорі!.. Ти, холодний місяцю!.. Ти, чорне небо!.. Де ви, боги землі і боги неба? Чому мовчки споглядаєте зло і не спините руки ката? Чи ви поснули, чи подуріли, чи вас купили золотом-сріблом, чи, може, й зовсім вас нема?!.
Гордята наткнувся на колоду й присів… Обхопив руками гарячу голову. Дивився на небо, що мерехтіло зорями. Відчував свою мізерність і нікчемність у цьому беззахисному, жорстокому світі… Не знав, у кого просити ради. Кого благати… Одне тільки втямкував: віднині йому немає вороття назад до Святополка. Усе міг йому простити, окрім оцих Василькових очей… голубих очей… Убили Василька… Але куди вони поділи його тіло? Вкинули в річку? Чи кудись повезли звідси, може, й до Києва, показати своєму господарю, щоб переконався в їх послужливості?
І знову якась сила піднімала Гордяту на ноги. Люди повинні знати про цей злочин. Люди!.. Їхні серця не можуть мовчати, їхні руки мають узяти меч справедливості й заступити скривджених… Усе життя Гордята шукає правди і віри в добро. Та чи знайде? Може, колись під тином, блукаючи, й загине. Така доля правдоборців…
Білгород ще спав у світанковій імлі, коли охоплений важкими думами Гордята сідав на коня. Холодний осінній морок проковтнув цокіт кінських копит по дерев'яних мостинах града. Уже за валом і заборолами його накрив густий туман, що клубочився над Ірпінню і вже виповзав на крутий правий берег, слався до соснових борів, кутав їх своїми пасмами до верховіть. А вгорі над ними мерехтіло тьмявими зорями небо. Ось-ось воно спалахне рожевим полум'ям й поглине густий туман. Тоді відкриється Гордяті дорога до правди. Уже в котрий раз ця дорога його петляла, заводила то в тихі заводі, то знову кидала у прірву своїх і чужих пристрастей і кривд… Він уже не такий, яким був недавно і давно… І вже не Гордята навіть він, а Василій, чи Гордята-Василій… Чого більше було в ньому: цього нового Василія, виучня воєводи Яня Вишатича, в душі якого висіяні зерна честолюбства й гордині, чи отого чистого і чесного Гордяти, якого виколисувала матір його — Гайка?
"А в горобейка жінка маленька, сяде на кілочку, пряде на сорочку…" І зараз чує той м'який, тихий голос. Але обличчя вже не уявляє — лише спиці у колесі прялки віялом миготять в очах… І куделя ворушиться від доторку пальців і все зменшується, зменшується… Зате баба Ніга, сива, згорблена, поставала перед ним зриміше. Простягала зморщеною чорною рукою шмат пряжма, била поклони Світовиду й іконі богоматері. І гігікала в очеретах біля Десни. Причинна… страшна… Згадувалися й Килька та воєвода Янь. Ці нічого не дали йому і нікому не молились. Ці лише чогось жадали від нього. Отож і мав у своїй голій душі лише материні пісні та доброту баби Ніги. Та ще любов до краси рукотворної, яку вділили йому гончарі з Подолу. Віднині він, Гордята, сховає свою душу від людей. І нікому нізащо не відкриє! Це єдине його багатство— душа. В ній живе його пісня, доброта і краса…
І звідкись чув лукавий осміх: "А для кого бережеш?"— Гордята стискував у кулаках повід. Комусь та потрібна буде його чиста, непродажна душа, його совість. Може, Бестужам, а може, тим, прийдешнім, які ще й не народились. Чи тій дівчині, котру бачив колись на Печерах… Десь загубилася вона в колотнечі життя… Як і він тепер…
Огледівся. Здивувався. Отак за думками й незчувся, як його кінь став перепливати Дніпер. Проминув очерети, далеко позаду залишив Труханів острів. Звідси вже видніють заборола Городця, що стоїть на лівому березі навпроти Києва. Тут починається переяславська земля. І ще раз здивувався собі. Коли ж це він вирішив бігти до Володимира Мономаха? Ніби й не збирався?.. Ніби й імені його не згадав. А може, десь у глибині душі, проклинаючи окаянного Святополка, само по собі визріло неусвідомлене ним рішення бігти до супротивника його. До Мономаха…
Ступивши на земну твердь берега, Гордята немовби струсив із себе дивне оціпеніння, напівсон чи напівмарення. Над землею низько пливли важкі оболоки. Зсірілий луг, що удалині перетнутий чорною смугою лісу, над яким кружляли чорні зграї вороння, здавався чужим. А йому думалося вже про інше. Зріло рішення. Він їде до Мономаха не просто пересидіти чи стати при дворі на службу в сильного князя, аби прибрати з його рук яке сільце. Ні, Гордята має підняти переяславського князя на священну мсту за кров і за очі князя Василька Теребовлянського!
Здавалося йому, що тверда, грудкувата земля лунко відгукувалась під кінськими копитами на ці гарячі думки. І низькі хмари ніби шаленіли від них і товклися в небі, готуючи сипонути верхівцю в обличчя пригорщі крижаної крупи чи проливпого дощу…