Чорний, обвітрений морозяним вітром, із впалими очима й червонясто-сльозавими повіками, ввалився Гордята в переяславський терем князя Мономаха. Від незвичного тепла й пахощів свіжого хліба у нього скаламутилось щось у грудях і перехопило в горлі давким клубком.
Князь Володимир здивовано мружив на неспогаданого гостя око. Хто ж послав його і з якими намірами? Пощо нікому ще не сказав ані словечка? Вранці Нерадець йому оповідав, що переяславська сторожа перехопила якогось посла із Києва. Той сказав, що має таємне слово до князя.
Мономах сидів у кріслі, обіпершись ліктем об поруччя, й ворушив острішкуватими бровами. Схудле, змучене обличчя киянина свідчило про велику занепокоєність гінця.
Насторожений погляд його великих сірих очей з темними обідками, обережний порух тонких ніздрів — немовби звір винюхував небезпеку — наструнили переяславського князя на щось важливе. Він не змушував гінця поспішати, давав йому озвичаїтись, відійти душею. Спостеріг, що був обшарпаний полотняний одяг, волосся розтріпане і те, що в гінця не було шапки. Десь загубив? Хтось гнався?
Володрімир повільно обмацував гостя доскіпливо-вивчаючим поглядом. У киянина були великі руки, як у хлопа, почервонілі й набряклі від холоду пальці. Значить, посланець прибув од простолюдинів. Але широкий шкіряний пасок із великою срібною бляхою спереду та м'які, хоч і потерті, чоботи із зеленої хзи вказували на щось інше. Мономах іще раз вивчаюче глянув у лице гостя. Оці великі сірі очі… Ніби колись його уже вражала їхня глибина і зухвалість… Бо цей простий на вид муж не бив чолом у коліна переяславського князя, не виголошував врочистих слів і віншувань. Тож таки не від великого князя посланий.
Ворухнулись трепетні ніздрі гостя, і він тихо, якось іскрадом, косуючи поглядом убік, де стояли воєводи, почав:
— Князю, біда над руською землею витає. Збирай свою рать і йди на брата свого старійшого, на татя Святополка.
Мономах враз випростався. На князя раттю йти? Скільки людей київських умовляло його багато літ підряд сидіти тихо й не коромолити, не зазіхати на старшого по роду… Зламати свою гординю й утишувати менших… Значить, цей гонець і не від ченців печерських… І не від київських бояр… Володимир очікувально дивився на Гордяту.
— Він учинив зло, якого ще світ не знав… — По змучених, впалих щоках Гордяти поповзли світлі ручаї, змиваючи з них пилюгу. — Він погубив… брата твого Василька Теребовлянського. Конюхи Святополчі витягли йому обидва ока… З живого! У Білгороді се було. Там….
— Хто?
— Торчин, Верендій, Дмитро, Ізечевич.
— Звідки знаєш? — Мономах грізно насупив чорні брови, очі спалахнули гнівом.
— Був там… Хотів заступитись… Мене зв'язали й викинули…
— Де Василько нині?
— Кудись повезли… Не відаю… Мономах поволі, але твердо звівся на ноги.
— Живий Василько?
— Не відаю… Торчин грів ножа у полум'ї… в печі…
Мономахові очі враз стали великими, страшними.
Він оглянув похилені голови своїх воєвод, що стояли за спиною Гордяти, немовби німі тіні.
— Т-т-акого ще н-не було… в руській землі… — видихнув важко князь. — Але… чи правду… мовиш? Хто єси?
Гордята звів руку вгору й, бліднучи, впився поглядом у переяславського володаря.
— Хай посіче мене мій власний меч і щит мій хай не захистить мене від смерті… Нехай Перун спопелить мене вогненною стрілою… Клянусь Вітром і Мечем!
— Пощо поганською клятьбою присягаєш? — насупився Мономах.
Гордята мовчав. Гордята клявся найсвятішими для себе клятвами!.. Йому байдуже, що в князя були інші святині. Відповів:
— Се клятьба моїх пращурів, князю… мого роду.
— Не віруєш у Христа?
— Вірую і в Христа справедливого. І в отця, і в святого духа… Навчений читати письмо… Псалтир і Четьї-Мінеї… і молитви… "Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім'я твоє, да прийде царство твоє…" А тільки, князю, довго не приходить до нас те царство боже! — раптом зухвало сказав Гордята і додав: — Може, старі боги наших пращурів скорше помогли б? Вони жили поміж людей, на землі… ближче до нас…
— Яко нарекли тебе, парубче? — Мономах перепинив болючий крик Гордятиної душі.
— У християнстві — Василієм. А так, серед людей, — Гордята.
— Молися, Василію, Всевишньому господу, і він не забуде нас. Воздасть добром за добро.
— Хто воздасть Святополку за вчинене зло? Чекати небесної кари? А зло множиться. Тобі, князю, належить присікти його. Йди на Київ! Молю тебе…
Мономах стрепенувся. Ось він, слушний час. Його кличуть іти на Київ!..
Знову важко сів у крісло. Підпер щоку рукою. Так, чекати справедливого суду, щоб потрапити у царство небесне? На це піде усе його життя. Чи не засидівся він у своєму чеканні? Чи не замало поклав трудів своїх, аби стояла й міцніла руська земля, якою він має право справедливо кермувати?
Хто із нащадків великого Ярослава Мудрого більше, аніж він, прислужився руській землі? Ніколи свого живота не шкодував задля неї. Із кінця в кінець скакав на коні в степу, у зливи, в морози й сніги. Смоленськ, Ростов, Чернігів, Волинь, Полоцьк, Переяслав… Ще за вітця Всеволода кермував Руссю державно. Утишував чвари межи меншими князями. Придушував ворохбу смердів і градян, що йшли за волхвами і ставали грабіжниками-татями…
Наструнював свою тятиву на половецький Степ. І зараз ось уже скільки років, вигнаний братом своїм із Чернігова, сидить у Переяславі й стримує своїми плечима дикі орди, закриває ворота перед Степом. А за його спиною брати-князі лише медами обпиваються та очі один одному виколюють, у пухових ложах ніжаться та за ним пильно стежать, аби не вискочив поперед них на золотий стіл київський…
Гадав, збере князів у Любечі, умиротворить їх і вони скажуть йому: "Іди, брате Володимире, до Києва. Відбери кермо у недолугого Святополка. Єси межи нами сильніший і мудріший".
Не сказали. Мовили інше: "Хай кожен сидить у вотчині своїй". Бач, Святополк для них усіх вигідніший — не заважає їхній сваволі, їхньому здирству над чорним людом… А тепер… Невже нарешті втямкували, що підступний Святополк ладен усім їм очі повиймати?
Хто нині має захистити правду і землю руську від поругання й безчестя? Хто має покарати убивцю?
Мономах вимогливо оглянув своїх воєвод. Вони німували, але їхні очі палахкотіли гнівом. Нерадець… Ратибор… Слав'ята… І сей ніби богом посланий до нього киянин… їхні очі кликали Мономаха узяти до рук меч справедливості…