Не буде жити він у добрих Бестужів. Множити їхню бідність. Гайне до ченців печерських. А може, йому повернутись до Святополчого двору? Скаже, був у полоні, тепер повернувся. До Мономаха не захотів, до тебе, князю, спішив!.. Усе, що заробить, віддаватиме Бестужам на борг. А далі, якщо поталанить, розживеться на який шмат земельки, віддасть Брайку та його браттям. Він же і без того житиме…
Князь Святополк, зачувши, що його колишній отрок Гордята-Василій повернувся з полону і не залишився у Мономаха, ледве не заплакав на радощах. Подібна відданість йому була в дивину. Є такі люди, котрі щиро його люблять, не за гроші! Є!
Відтоді Гордята став знову служити при покоях князя. Але вже швидко гриз собі лікті: "Гордято, біжи туди. Василію, мчи туди…" Хто він серед людей? Гордята чи Василій, людина чи худобина? Цікаво кому те, чи спав він, чи їв, чи є в нього мрія або яке бажання… Він так закрутився, що вже й сам забув, хто ж він є. Справедливий запальний Гордята чи гнучкий на всі вітри Василій?
Надвечір білгородська дорога нарешті закінчилась. Дрімучий сосновий бір з шумливими верховіттями густо-зелених, аж чорних по-зимовому сосен, що обступали дорогу з обох боків, враз круто обірвався. Не дуже широка річка перетнула йому дорогу, м'яко відсвічуючись блискітками червоного сонця, що вже сідало за борами. У цьому місці вона робила плавний залом поза пагорбом, обмиваючи його з двох сторін. На узвишші чорнів високий земляний вал, поверх якого щільною стіною стриміли в небо колоди, гостро затесані чорні зубії огорожі відбивалися у дрібних мерехтливих хвильках річечки. Це полишало враження, ніби ріка наставила на верхівця із Києва свої гострі чорні списи.
Круті обривисті береги річечки спадали чорними смугами у плесо води. Ніби в ній була розлита уздовж берега рідка смола. Оце й була славнозвісна річка Ірпінь. Тиха, спокійно-лінькувата влітку і восени. А навесні вона бурхлива, широковода, розсуває доокруж темні соснові бори, затоплюючи переліски й чагарники на узліссях. Хто і коли дав цій річці отсю дивну і незрозумілу назву — Ірпінь? Може, ще скіфи або печеніги, а може, торки чи берендеї так прозвали, передаючи у своїй мові її гнівний характер? Скільки народів пройшло через її води за багато віків! Йшли та йшли вони через поля, ліси і ріки землі слов'янської. Часом залишали їм свої імена. Самі десь у безвісті зникали. А річки тихо плинули своєю дорогою по руській землі, як і справіку. Залишалися тут люди, що городили гради на їхніх берегах, будували засіки, селились оселищами.
І ось цей град, що ховався за темними валами. Давній руський град Білгород. Гордята, перепливши з конем ріку, в'їхав у ворота міста і лише тоді збагнув, чому сей град називається Білим. Мурована церковиця посеред града світилася білизною, яко висока крейдяна свіча. А обіч — вибілені крейдою стіни хат під високими ґонтовими або солом'яними дахами. Усе місто було справді ясним, привітним, білим…
Гордята розпитав, де знаходиться княжий двір, і вже не здивувався, коли побачив, що це була висока, на підкліті, також біла хата з добротним ґанком і кількома сходинами, які вели у сінці, з гостроверхим, як у терема, дахом.
Уже звечоріло. Сутіні заповнювали повітря.
Швидко припнув до конов'язі коня, натяг йому на морду шаньку з вівсом — хай набирається сил, а сам став роздивлятися двір. У дворі стояв повоз з невипряженими кіньми. Це на ньому везли Василька. Челядь князева, певно, не збиралась тут довго затримуватись із князем-бранцем. Довгі стайні, обори, медуші, комора щільно тиснулися одна до одної рубленими стінами. Оддалік стояла низенька біла хатина. З її димаря звивався тонкий струмок диму. В обох невеличких віконцях, затягнутих прозорою шкірою, мерехтіло світло. Певно, там живуть челядники. До них спершу і піде Гордята.
Двері від поштовху легко й нечутно розчинились. І Гордята враз обімлів: Святополкові челядини-конюхи Ізечевич і Дмитро, обидва хрещені половчини, силкувалися поставити на ноги зв'язаного князя Василька. А двоє інших розгортали на долівці овечі шкури. І коли нарешті розіслали, Ізечевич і Дмитро вмить повалили бідолашного Василька додолу. Але князь Василько, яко тур, наставляв на них свою голову й, звиваючись тілом, одбивався то грудьми, то боком, то головою. Конюхи знову валили його на підлогу, а він зривався на рівні й з усіх сил гамселив їх головою.
— Чого дивишся? Поможи-но! — крикнув до Гордяти Дмитро.
Гордятине серце завмерло. Князь Василько подумає, що й він буде зараз над ним знущатись. З порога стрибнув на Дмитра і турнув так, що у того аж хряснуло в горлі.
— Ти що?.. — розгнівався Ізечевич і з подивом зиркнув на Гордяту-Василія.
— А от що! — штурхнув і цього конюха ногою в живіт. — Не чіпай!
Ізечевич скрутився в бублик і прохрипів:
— Хапайте його… ізрадцю приблудного… — На Гордяту навалилося двоє челядників і миттю зв'язали йому за спиною руки. В цей час до хатини ввалилося четверо нових двораків.
— А де князь?
— Ось… на долівці борсається… Не хоче лежати. Кладіть зверху дошку. На груди йому кладіть…
Гордята з жахом побачив, як на могутні груди князю Васильку поклали товстенну дошку, як двоє челядників сіли на її кінцях і стали розгойдуватись. Та Василько, зібравши, певно, останні сили, вивернувся і скинув з себе своїх мучителів.
— Не чіпайте!.. — заволав з кутка Гордята. — Кровопивці кляті!.. Окаянні!.. Щоб вам пси очі повигризали!..
Ізечевич підскочив до Гордяти й стукнув його чоботиськом в обличчя. З носа Гордяти чвиркнула кров, залила йому рот. Відпльовуючись, він борсався, пробував звестись на ноги, щоб вискочити на подвір'я. Та Ізечевич не переставав гамселити його, доки хлопець не притих.
Челядники тим часом знову придавили князя Василька до підлоги дошкою й уже вчотирьох навалилися йому на груди.
А Торчин запалив від полум'я в печі соснову скіпку й підніс до Василька.
— Здеріть з нього цей міх.
Челядники, що перед тим надягли на голову князя шкіряний міх, тепер зняли його, кинули на долівку. Торчин передав скіпку в руки Ізечевичу. Нагнувся до Василька.
— Ну що, не здужав нас? Тож-бо й є… Один гурту не здужає. Ну, чого дивишся? Чого очі мружиш? Не впізнаєш мене? Дивися на мене. Запам'ятовуй. І на світло дивися, бачиш його востаннє. Вчинимо, як наказав князь. За те маємо хліб від нього.