Вдячний за це імператор Лев Ісавр у літі 732-му від народження Христа пошлюбив свого сина Копроніма із дочкою кагана — Чичак. Їхній нащадок — Лев Четвертий Хозарин — п'ять років свого часу державив у імперії.
Тоді араби вирішили лукавством пригорнути до себе Хозарію, щоб порушити її союз із Візантією. Халіф Мансур наказав Язиду, своєму підвладному правителю Вірменії, взяти у жони собі дочку кагана хозарського Ханум. Вона прибула до свого нареченого з великим та багатим караваном. Десять повозів мали кибитки, які всередині були вистелені чорним соболиним хутром, дверцята до них виготовлені із золота. Двадцять інших повозів Ханум вгиналися від золота й срібла… Окрім того, Язид дістав у придане сто тисяч дирхемів, чотири тисячі кобилиць з лошатами, тисячу мулів, одинадцять тисяч верблюдів, десять тисяч овець…
Багатющий хозарський каган! Не злічити його багатств… Обидва світи — християнський і магометанський — прагнули пригорнути до себе войовничих хозарів, щоб заволодіти їхніми родючими землями й підгребти під себе їхні скарби. Отці — проповідники християнської віри і мули-сарацини старалися зо всіх сил. Висвятили у свою віру чимало готів таврійських, жителів великих приморських градів. Та державці-кагани і вожді кочових племен трималися віри своїх пращурів. Не жадали визнавати над собою нічиєї зверхності, яку нав'язували через віру.
Хозарська знать прийняла згодом іудейську віру від тих общин, які розселялися на торгових містах на території Хозарії. Сюди збігалися іудеї-крамарі і ремісники. Їх тут не переслідували за віру.
Нову віру прийняли лише обрані — каган, цар-бек та їхнє оточення. Вони лише були возлюблені богом, обрані ним для панування. Орди кочівників, землероби-поселяни, рибарі, градяни-язичники були тільки гноєм, упослідженими рабами, котрі мали працювати для обраних.
Почалися багатолітні міжусобиці й війни за владу. А кочові орди печенігів, угрів-мадяр та інших племен шарпали хозарську державу зі сходу. А з заходу на неї тиснула Київська Русь, що виросла у Подніпров'ї. І ніхто не міг спинити чвар і воєн між беками і тарханами, вельможами Хозарії, які самі наводили кочівників у свої землі. Населення було перебите, Обадій-цар і його нащадки наклали головами. Його брат Ханукка перехопив владу до своїх рук і обіперся на військо, що формувалося із магометан.
Почалися гоніння на християн. Візантійський партріарх Фотій посилає для захисту своїх одновірців Костянтина-Кирила Філософа і його брата Мефодія. Вони вивільнили з полону християн і дали їм у руки свою зброю — слово для проповіді християнської віри. Сили Хозарії танули. На неї нападали печеніги та угри, а потім і Візантія підняла проти неї сусідні племена аланів-ясів. На цей час Хозарія була вже непотрібною імперії для боротьби з арабами. На Подніпров'ї нова держава розправляла свої плечі — Київська Русь. Необхідно тепер остерігатись її сили…
Про неї заговорили у країнах Закавказзя і в усьому християнському світі після походу русичів на Царгород у літі 866-му. Тоді патріарх Фотій і лютувався, заявляючи: "Народ не іменитий, народ ніщо, народ, що стоїть на рівні рабів…"
Це після того, як нащадки Києві — князь Дір і його воєвода Аскольд — двомастами кораблів обложили Константинополь…
Арабський хроніст Масуді писав із задоволенням: "Перший із слов'янських царів єсть цар Діра, він володіє обширними градами і багатьма населеними краями; мусульманські купчини прибувають у стольний город його держави з різним товаром…"
Нестор згорнув хроніку Масуді…
За порогом Яневого терема уже зайнялася Зоря-Денниця. Коли зараз він вийде за ворота, то до утрені встигне прийти в обитель…
Тихо розчинив двері. Прямо на мостинах перед порогом спав отрок, якого ще звечора старий Янь прислав Нестору для послуги. Нестор переступив його, зійшов із східців, поправцював до воріт. А Бравлін, либонь, ще спить і, звісно, не відає того, що його давній пращур, князь Бравлін із Новгорода, водив колись на Царгород войовничі руські дружини… Спи, брате, у невіданні. Бо так солодше спати. Може, тому і спить народ руський, що не відає про себе? Про свою минувшину? Хто украв у нього ті знання?..
Із привратної вежиці чулося розмірене сопіння Бравліна. Блаженні сни у тих, кому тьма — світло. Блажен той, кому не дано вкусити плоду пізнання…
Босі загрубілі підошви чорноризця струшували, сиву росу із споришу. На стежині залишалися темні сліди його ніг.
Ще пахло ніччю. Млістю. Сном. Стольний Київ тонув у ранковому серпанку.
Отець Нестор наддав ходу.
Спустився крутою вуличкою повз Михайлівську обитель до Лядських воріт, що виводили його на Перевісище, і подався через дубовий гай до печерських круч.
З Печерської обителі ударили в дзвони. Кликали до заутрені.
Нестор переписував у свій хронограф тільки те, що повідали йому старі книги і письмена. Про словенські племена писав. Одні з них, закарбував у слові, сиділи по озеру Ільмень — вони разом із кривичами полоцькими і смоленськими, чуддю і вессю платили данину варягам із замор'я. Хозари ж брали данину з полян, сіверян і в'ятичів. По срібній монеті і вивериці від диму. І ще брали, як каже арабська хроніка, хутро соболів, горностаїв, ховрахів, ласок, куниць, лисиць, соболів, бобрів, зайців, кіз, брали ще свічі, стріли, кору білої тополі, високі шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби, рицинову олію, амбру, кінські шкури, мед, ліщинові горіхи, соколів, мечі, кольчуги, березову кору, рабів, баранів, корів… Не перелічити усього!
Але горді Києві нащадки не довго корилися лютим хозарам. Пише старий писець: "Здумали поляни на раді своїй думу і дали хозарам у данину меч від диму. І понесли хозари ко князю своєму і ко старійшинам, ріша їм: "Се знайшли нову данину". Ті спитали у них: "Откуду?" Вони же ріша: "В лісі на горах, над рікою Дніпровською". Вони же ріша: "Що суть дали?" Вони ж показали меч. І ріша старці хозарські: "Не добра дань, князю! Ми добули її оружжям, гострим з одної сторони — шаблями, а в них оружжя обоюду гостре — меч. Сії будуть мати колись данину з нас і з іних сторін".
Нестор далі вивів: "І збулось сказане ними, бо не з своєї волі говорили, но від божья повеління…"