— Оте безмежне голубе поле — то Руське море. Ще називають його Чорним. Коли здіймається буря, воно чорніє. А за тим морем — степи. Дивіться, скільки на них табунів і кибиток! То все орди кочівників.
Бравлін спускається трохи нижче до землі, напружує зір, бачить незчисленні кибитки, череди, табуни…
— То все хозарські племена. Ви їх бачите нині, бо слухаєте мене. А їх уже давно нема! — радо вигукує отець Нестор.
Дивні речі мовить чернець. Бравлін та інші ловлять кожне його слово.
— Хозари прийшли в Каспійські й Азовські степи разом із лютосними гуннами. Чули про них? Се численні й могутні племена, яких вигнали китаї із монгольських рівнин. Дивіться, які вони низкорослі й кривоногі. Бо весь вік свій на конях. Немовби приросли до них. Зате рамена — у сажень. Рука гунна усе життя тримає меч і спис. Аркан і лук. Їхні домівки на повозах. Напнуті із шкір курені. Усе життя вони їдуть і їдуть… В дорозі народжуються, мужніють і вмирають… Усе життя в дорозі. Немає у них отчини. Бо не знають, де народилися, на якій землі. В кибитках їхніх жони і діти. Там тчуть сяке-таке полотно, із шкур шиють одяганку і взувачки. Добрі легкі взувачки для старечих ніг…
Раптом отець Нестор замовк. Бравлін придивлявся до випростаної в леті постаті ченця і побачив, що ноги його стримлять з-під чорної ряси. Старі натруджені ноги з чорними порепаними п'ятами. І, певно, мерзнуть у холодному надхмар'ї…
Вони спускаються нижче. І знову віщі слова Нестора лунають у вухах:
— Отсі кочівники вигнали зі степів аланів, готів, сарматів і заповнили усе Передкавказзя. Аж до Персії й Вірменії дістались. Сягнули Сірії й Месопотамії. Від страху перед ними тремтіли Аравія і Фінікія, Палестина і Єгипет. Ото вони й витовкли степи Причорномор'я, дійшли до Дунаю. Багато років одбивалися від гуннів держави, доки нарешті їхнього грізного вождя Аттілу не було розгромлено. Далеко, в степах Каталонії. Звідси й не видати!..
Нестор махнув рукою назад, на захід сонця. Бравлін піднявся вище, оглянувся: може, таки побачить? Де вони, ті степи каталонські?..
— Кажу ж, не видати… — вів далі лагідно отець Нестор. — Незабаром по тому нові кочівники — тюркюти — підбили під себе гуннські племена між Каспієм і Сурожем. Вони повоювали також племена угрів, аланів і всі інші. Але ненадовго. Нові войовники і їхні вожді перегризлися між собою…
— Як се може бути? — здивувався Бравлін.
— Як? — оглянувся до нього Нестор. — А так, яко нині наші князі чубляться. Чвари і міжусобиці почалися між ними. Розпався Тюркютський каганат, як по-нашому сказати, то держава чи князівство. Усі підкорені племена вивільнились. І найсильнішим виявилось хозарське, що поріднилось із вождями тюркютів. А ще були сильні племена булгар. Одне із цих племен — утігури — створили свою державу на річці Ітиль. Хозари ж прибрали до своїх рук двадцять п'ять різних племен і створили свою державу — каганат. Одного тільки племені — азовських булгар, або кутригур, — не могли підкорити. Їхній хан Аспарух зі своєю ордою посунув на Дунай і там загарбав землі слов'янські. Так і утворилось Булгарське царство на Дунаї. Один же рід кутригур із ханом Батбаєм визнав над собою владу хозар. Через те сії булгари стали називатися "чорними булгарами". Тобто рабські. Розселились вони по річці Кубані. Від них новий народ пішов, зовомий нині балкари… А коли хозарські орди гнались за ханом Аспарухом, то підкорили усе Причорномор'я. Потяли Таврію і готів, що лишились там. Забрали Тамань, де нині Тьмутороканська земля. Відторгли землі од Візантії. Поруйнували всюди гради і храми. Отоді хозарський меч надовго навис над слов'янськими племенами. І прийшли вони до полян і сказали їм: "Платіть нам данину…"
Голос Нестора раптом увірвався. Бравліну здалося, що і сам провидця-чернець, що лопотів поряд із ним полами ряси, щез. Що його поглинула чорна безодня неба. Страх стиснув серце Бравліна. З усіх сил він закричав:
— Де ти? Несторе-е!.. Де-е?!
Холодний піт виступив на чолі. Серце гучно калатало в грудях. Аж у скронях віддавало. І раптом відчув, що стрімко летить униз. І не було сили спинитись. Метеляв безладно ногами, хапався руками за повітря, прагнучи у щось вчепитись, і не міг. Зледеніло від страху серце. Непритомність скувала все тіло. І раптом боляче вдарився об землю. Й прокинувся.
Над ним мерехтіло крізь віконце вежі зоряне небо. Велетенський Віз перевернув своє дишло. Було далеко за північ. А у віконці боярської світлиці блимав вогник. Отець Нестор читав книги. Мабуть, читав про тих гуннів, і про булгар, і про полян, на яких набігли жорстокі войовники й змусили платити їм данину…
Бравліну довго не спалося. Чудувався сну, який привидівся щойно. Чудувався отцю Нестору, котрий думкою витав понад світами й одкривав їх таїну іншим несмисленним і сліпим. Бравлін заснув лише на світанні.
А отець Нестор давно забув про Бравліна і про свою розмову з ним. Не уві сні, а наяву мислями своїми облітав Каспійсько-Азозське міжмор'я, ріку Ітиль, ріку Дон (по-хозарськи— Бузан). І град Саркел, що по-слов'янськи називався Біла Вежа. Великий торговий град Хозарії. Могутньої Хозарії.
Візантійська імперія, борсаючись в обіймах варварських племен, шукала в Хозарії підмоги. Зіпхнутий з трону і вигнаний із Візантії, імператор її Юстініан Другий утік до кагана хозарського Ізбура Глявана. Узяв у жони його дочку, яку охрестили і назвали Феодорою. З поміччю кагана сей Юстініан повернув собі і цареградський престол. Щоправда, ненадовго. Його — знову ж таки за допомогою тих же хозарів — переміг суперник Вардан, який коронувався і був названий при сім Філіпом.
Волзької Хозарії боялися й араби, що підкорили народи Закавказзя. Тридцять літ воював з нею халіф Мерван із роду Омейядів. Він із своєю армією піднявся аж до града стольного Ітиля, погромив кагана, змусив його із родом своїм поклонитись пророку Магомету і корану. Але як тільки раті Мервана покинули Хозарію, каган відкинув нав'язану йому халіфом віру. Арабське панування у Хозарії скінчилось. Хозари знову заступили перед войовниками-арабами ворота Кавказу. Відтягували на себе удари мечів, якими араби дубасили християнську Візантію. Імперія змогла вистояти проти натиску арабських племен.