Ріки крові слов'янської пролилися, доки племена наші скинули ярмо хозарське. Спочатку князь Олег, який встановив свою владу в Києві, над полянами, вивільнив сіверян і радимичів від данини хозарської.
А після того, як він послав до Царгорода дві тисячі лодій, хозарські кагани убоялися битися із Руссю і через той страх пропускали дружини русичів і варягів у Каспійське море, які нападали на Гілян, Табарстан, Азербайджан, Ширван. Дружини русичів захопили таманські землі із хозарським городом Самкерць, щоправда ненадовго.
Хозари часто потай нападали на ці дружини, обтяжені здобиччю, і били їх. Каган-цар хозарський Іосиф хвалився у листі до свого єдиновірця в Іспанії Хасдая Ібн-Шафрута: "Коли б я дав русичам спокій хоч на одну годину, вони знищили б усю країну ізмаїльтян до Багдада".
Але русичі, уже із князем Святославом, вивільнили від хозарської данини в'ятичів, а далі стали тиснути на Хозарію. Обоюдогострі руські мечі порубали голови хозарському змію.
Записали древні арабські хроніки: "Руси поруйнували багато градів, пограбували все, що належало людям хозарським, булгарським, буртаським[98] на річці Ітиль. Руси оволоділи цією країною, і жителі столиці Хозарії — града Ітиля шукали порятунку на острові Баб-ал-Абваба і укріпились на ньому, декотрі у страху поселилися на острові Сія-Кух", тобто Мангишлак.
Нестор написав у своєму літописі коротко: "В літо 6473-тє (965-те від народження Христа). Іде Святослав на хозари; почувши про се, хозари ізідоша із князем своїм каганом і зійшлись битися, і була брань, одолів Святослав хозарів і град їхній Білу Вежу взяв. І яси побідив, і касоги…"
Переміг, повалив могутню колись Хозарію великий Святослав. Збулося віщування старих хозарських мудреців. А може, збулися надії полянських мужів…
Відтоді зникла велика держава Хозарія. Племена її розбіглися, розсіялися, визнали владу сильніших сусідів. А в Києві відтоді за Ярославовим валом виникла купецька слобода, де спочатку оселилися багаті купчини хозарські та іудейські. Серед них ще тут жила пам'ять про обітовану землю, і вони мріяли відновити втрачені привілеї. Плетуть-снують павучі сіті, творять темні справунки, запродують люд у неволю, женуть холопів на продаж до половців, до Візантії, багатіють і своїм багатством купують владу князя Святополка та його зажерних поспішителів….
Переписав Нестор відмості про долю Хозарії і замислився. Старий блудливий язичник Володимир був обачнішим, аніж його нащадок Святополк, який так довірився купчинам. Князь Володимир довершив справу свого вітця Святослава: ходив на волзьких булгар, на хозарів, котрі, шукаючи захисту у могутніших сусідів, перейшли у мусульманську віру й опиралися на поміч хорезмійського халіфа.
Від тих часів до київських князів перейшли і Тьмутороканська земля, і місто Біла Вежа на Дону. А скоро всі жителі розорених градів хозарських перебралися до Тьмуторокані, до Києва і в іниї міста на Русі. Декотрі переселилися у городи кавказькі.
Отак і зникла Хозарія. Необачна довірливість правителів погубила її… Бо не зуміла себе вберегти ні новою вірою, ні своїми старожитніми звичаями…
Тому він, старий і немічний чорноризець, буде сидіти у своїй келії до світанку, буде тлумити у собі власний біль і власну образу на нерозумну заздрісну братію свою, аби несмисленним і сліпим душею посіяти віру у свою міць, у своє покликання. Аби посіяти в заснулі душі пізнання своєї великої минувшини і гордість за неї. Аще хто відає пройдене і береже у серці своєму свої, а не чужі заповіді, іде без страху навстріч прийдешньому… Храніте, чада, яко зіницю ока, справу древнього Кия. І тоді вбереже господь всевладний вас і рід ваш від загибелі…
Амінь…
Оглавок сьомий
Вежі половецькі
Великий князь Святополк у сліпоті своєї душі і в скудості розмислу свого не відав, що владарювання над людьми, коли воно потрапляє в руки людини возносливої, але пересічної, спустошує й ожорсточує серце. І коли вчасно його не спинити, воно приведе чоловіка на стезю злочину.
Діставши владу із рук і з волі значних мужів київських і монастирських владик, князь Святополк відразу вчепився в неї обома руками і тепер боявся лише одного: втратити її. Через те ладен був віддавати огню і мечу — і землю, й народ свій, близьких і дальніх родаків, і льстивих своїх думців, коли підозрював у них невдоволення чи тінь змови. Але робити цього не наважувався — надто жалюгідна й боязлива душа сиділа в його вузькогрудому цибатому тілі. Тож він усіх купував. Сипав сріблом довкола свого столу — на бояр, дружинників старших і дружинників молодших, роздавав їм землі і посади. Одних щедрив, аби мовчали, інших — аби славословити не втомлювались, ще інших — аби захищали живіт його своїми мечами і своїми головами, а решту — щоб сиділи тихо по своїх закапелках.
Гроші… гроші… скільки срібла було потрібно Святополку! Він виривав його із рук людей менших і худих, він придумував разом із своїми смисленими радцями, де б іще урвати якийсь грош чи яку мідницю, кого пограбувати, чиї гамани потрусити. Надто багато жадібних рук тяглося до його золотого отчого столу!
Надто багато холопствували, повзали перед ним. І в той же час і ті, що повзали, ладні були щомиті пустити йому стрілу під ребра, коли б він у простягнуту руку кинув менше, ніж вони жадали, срібла. Сонмище лжесловців, льстеців і угодників було ненаситне.
З деякого часу єство Святополка виповнював липкий страх — страх втратити владу й упасти з вишини, де курився нощеденно йому фіміам, на грішну землю. Він боявся усіх отих дітських князів і князьків, висо-корідних бояр, думців, соправителів, котрі пильним оком стежили за ним, вичікуючи, коли ж він спіткнеться й упаде сторч головою, щоб швидше самим прискочити до золотого київського столу й вихопитись на нього.
Чим довше сидів Святополк у Києві, тим більший страх оволодівав його помислами й тілом. Від того страху в серці князя закипали злобливість, жорстокість до всіх, що тьмарили й без того далеко не світлий його розум. Він кидався від однієї крайності до іншої. І найменше думав про людський присуд чи присуд прийдешніх.
Жив одним: насолодою владарювання над іншими. Відчував, що воно возносить його не тільки над такими ж, як і він, але й — головне — над вищими за нього. Втямкував собі, що владарювання робить його недосяжним і невразливим, що воно і найбільшого підляка зробить героєм і святим…